Головним героєм повісті є сама земля. Чеський критик Г. Турнерова відзначала, що Кобилянська "...не тільки людську душу вміє знайти і в неї заглибитись, знає також душу природи, перебуває з нею в постійному зв'язку, розмовляючи з нею як з близькою істотою, з якою росла від самого дитинства і якій стала незмінною подругою. Прислухається до її подиху, шуму, смутку, знає її в хвилях достигання, життєвого розквіту і умирання…"
Притаманне письменниці тонке відчуття і розуміння природи допомогло їй правдиво змалювати землю в різні пори року і доби, наділити її рисами живої істоти, проникнути в її правічні таємниці.
Письменницька концепція землі і людини на ній пройнята своєрідним настроєм світлого пантеїзму. Кровна єдність із землею визначає духовний світ героїв, мораль і закони, вона є неусвідомленою основою уявлень селянина про життя, смерть і вічність. "Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила. Івоніка любив її. Він знав її в кождій порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви".
Сотні поколінь приносять їй жертву: працю і піт, силу і думку, життя і тіло. І жертви ті нескінченні, як саме життя. Селянин, підкоряючись усевладній силі землі, йде на її поклик, бо любить її понад усе і кров'ю пов'язаний з нею тисячами ниток: і тоді, коли працює на ній, і тоді, коли доглядає худобу – для неї ж, і в час відпочинку, коли набирається сил – для неї ж, і навіть насильно відірваний від землі не забуває її, як не забуває чоловік кохану жінку. Оця поважна любов до землі облагороджує душу селянина, й любов ця його до неї не слабне, не іржавіє.
"Ми люди, шо знаємо лиш землю! Вона чорна й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята… Крізь наші руки йде і білий хлібець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлібець із на-ших рук побирати та їсти, то най буде їм соромно, що вони делікатні та топчуть нас пусто та дурно, як землю, шо годує їх" – так філософськи мудро відповідав Івоніка на скарги свого сина-рекрута. "Колись заважить вона тяжко на їх грудях і не будуть вони відтак годні відкинути її від себе". Так буде. Івоніка вірить у це. Не можуть же люди, що називають себе делікатними, залишитися безкарними за наругу над найсвятішим.