"Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях… Дядько Кирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано – з залізною скринькою в руці, зморений очима і усміхнений до Климка". Дядько любив Климка, називав своїм "помошничком", цікавився його успіхами у школі, завжди приносив у своїй скриньці якийсь гостинець: "пригірщ пряників-срібноголовців, або гроно прозорих півників на паличках, зв'язаних докупи білою ниткою, або ще щось таке". Хлопець піклувався про дядька, варив їсти, готував теплу воду, щоб дядько вимив руки з мазуту після роботи. Климкові дядько Кирило заміняв батьків, хлопчику було добре жити з ним, наскільки це було можливо. У свою подорож Климко вирушає в дядьковій Кириловій діжурці, і це є дуже промовисто.