Михайлик довіряє дідові ("Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці"), своїми вчинками схожий на нього ("дід зауважив, що я одчайдух і весь удався в нього…"), вони з дідом найкращі друзі і спільники ("— Михайле, ти ще не в хаті?! — гримнув з катраги дід. — Гляди: перепаде нам обом за лебедів! — і він для чогось поглянув угору, де сонце і блакитні розводи змагалися з хмарами. Я ще раз зітхнув — це і для себе, і щоб дід пожалів мене, безчобітного…"). Коли Михайлик ненадовго отримує материні чоботи, то найперше хвалиться своїм щастям дідусеві: "Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташині крила. Я вилітаю з хати, щось переможно кричу дідові, ляпаю руками по задубілих халявах, а вони озиваються музикою.". Хлопчик захоплюється дідом, бо той справжній майстер: "Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.".