"…мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг, яким він донедавна вистругував шпиці…. мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.". найяскравіше внутрішній світ героя допомагають розкрити його очі і сміх, від якого він аж плаче. Вони говорять нам про щиру, добру, просту людину, якій навіть бідність не заважає щиро радіти життю.