Побутові подробиці з життя мільйонера переконують читача, що мужицькі манери залишилися в ньому без змін: не розлучається з латаним халатом і подертим кожухом, маже чоботи дьогтем, а чуб — оливою, їдучи в місто, бере в торбу шматок хліба і сала, жебракові не дасть і копійки. На пам'ятник Котляревському навіть не думає складати пожертву. Він не знає, хто такий Гоголь:
"Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі. Що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
Пузир. Ха-ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…
Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії…"
Після невдалої розмови про сватання:
"Пузир. Заслужив — і почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе… я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав…
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу".