На початку повісті письменник розмірковує над тим, що людина на світі не вічна: "Сьогоднi жив, завтра — що бог дасть!", але часто прив'язується до найближчих людей настільки сильно, що коли ті помирають, глибоко страждає і винить в усьому Бога. Автор вважає, що потрібно не "пристращатись до уременного", радіти, коли маєш щастя, а коли Бог забирає дорогих людей, потрібно проводжати їх з жалем, але без "укору i попрьокiв". Крім цих роздумів, письменник наголошує, що великим гріхом є накликання на себе смерті. Також він наголошує, що близьких людей Бог забирає не через наші гріхи, а тому, що Бог хоче покликати до себе свою дитину. Як підсумок всіх цих думок звучать слова: "Господи! Навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!". На думку автора, навчившись так робити, у людини все буде гаразд.