Степу, богині Лади. Образ степу проходить через усю творчість Є. Маланюка. Як зазначає літературознавець Л. Куценко, "...степ у поета — це та призма, крізь яку він бачить увесь спектр буття України". Степ — "символ прокляття України", антонім до волі, "дикий степ, який поглинає творчу енергію людини", "як поле бою, де здобувалася багатовікова звитяга українського народу". У поезії Є. Маланюк образ степу розглядає через призму історіософського дискурсу. Тут степ — ландшафт, степ — слава, степ — територія, степ — ворог, степ — прокляття. Саме безмежжя степу, його стихія асоціюється в поета з малою батьківщиною і породжує ностальгію, наштовхує на роздуми про історичне буття України, стосовно чого він вибудовує своєрідну історіософську концепцію, важливим елементом якої є Еллада. У творенні свого образу України-Еллади Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона тривалий час лишалася суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. Це, можливо, й стало причиною того, що українець здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. За допомогою образу степу письменник поєднує античний та національний світи.
Згадуючи Ладу, відому у грецькому варіанті як Лето, в латинському — як Латона, рівнозначну Ладі — праукраїнській великій богині весни та подружньої злагоди, Є. Маланюк вказує на історичну тяглість української дійсності від сивої давнини до сьогодення, закарбовану в національних архетипах, дарма що вона щоразу нищилася "гураганом" половецької, більшовицької чи будь-якої іншої орди. Україна завжди була для поета непорушною у своїй суті, постаючи в історичних формах та барвах: то "вишневим цвітом", то "...блакитним мітом (тобто міфом) В золотім полудневім меду".
Образ Лади символізує історичну пам'ять українців та їхню духовність.