Чи тільки критично-зневажливо ставиться І. Карпенко-Карий до образу Пузиря? Чи піддає сумніву його хазяйську сутність?

Художня повноцінність літературного твору, як відомо, виявляється в тому, що життєві ситуації й людські типи зображуються в ньому неоднозначно, з різних сторін, бо ж неоднозначним, багатогранним є й саме життя. Саме так і змальовано образ Терентія Гавриловича Пузиря — головного персонажа комедії "Хазяїн". І. Франко справедливо зазначав, що Карпенко-Карий дав "грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім обробленню картину промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею". Ця "бездоганність оброблення" полягає в тому, що письменник-реаліст майстерно змальовує правдивий образ, вловлюючи найтонші нюанси його характеру і поведінки, різні грані діяльності. Критика ж (у тому числі й шкільний підручник) трактує Пузиря як виключно негативного персонажа, павука-глитая, що, присмоктавшись до здорового тіла селянина-наймита, паразитує на його силі.

За задумом і його втіленням комедія "Хазяїн" — це "зла сатира на чоловічу любов до стяжания". Отже, сміх, в'їдливий, іронічно зневажливий, а то й знищувальний,— основний прийом характеристики ситуацій та образів, передусім Терентія Пузиря, мільйонера-землевласника, бо ж саме цей образ є організуючим центром і композиції, і системи думок. Будучи максимально точним у доборі слова, майстерно послуговуючись засобами мовної характеристики образу, драматург відтворює різні етапи життєдіяльності, віхи злету цього "природженого хохла", спритного і хитрого мужика. Спочатку він був "хазяїном з середнім достатком", а згодом, у нових історичних умовах, став мільйонером, капіталістом-аграрієм. Як каже Маюфес, у Пузиря — "княжество, ціле княжество": кілька економій, десятки тисяч, овець, сотні наймитів. Недарма на подарунковому халаті дружина Пузиря попросила вишити "вівці і буряки" як символ його владарювання і чи не єдиної втіхи.

Щоб нажитися, досягти омріяного багатства. Пузир готовий на все: на нещадну експлуатацію, обман і навіть правовий злочин, спокусившись "ідольським, проклятим ділом" з овечками Петра Михайлова. Він "рвав, де тільки, можна зірвать", "йшов за баришами наосліп". Але його пересування по щаблях соціальної драбини не було стихійним, необдуманим. Визначивши життєві орієнтири ("хазяйство або смерть — такий девіз"), Пузир став ідеологом процесу видушування людського поту, стратегом і тактиком внутрішньохазяйської політики крайнього обездолення спролетаризованого селянства, перетворення його на "дешевого" наймита. Для нього будь-що має значення тільки тоді, коли воно дає прибуток, коли на ньому можна зробить "комерчеський гендель". Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за "учителишку" Калиновича, а за хоч і неписьменного, проте багатого поміщицького сина.

Мораль, освіта, культура, громадські справи Пузиреві "без надобності". Все визначається особистим інтересом, поза ним ніщо не має смислу. І хоч за приют Пузир одержав "Станіслава второй степені на шию", але це тільки з гонору, з бажання покрасуватися орденом перед земськими засідателями, бо ж і сам був обраний земським гласним. Однак на пропозицію подумати над "продовольствієм для голодного люду" Пузир цинічно, нахабно відповідає: "Це до мене не тичеться".

Діалогічні репліки персонажа є найточнішим барометром його почувань, думок, всього єства хижака-власника. "Треба, щоб казенна земля зосталась за мною..."; "треба взять"; "Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!"; "Клима вигнать!" — ці категоричні, оголено цинічні репліки-настанови Пузиря, коли він радить економам, як здешевити робітника, вияскравлюють його хижацьку, вовчу натуру, свідчать, що Пузир добре усвідомлює свою ніким і нічим не обмежену силу, свій статус господаря життя, слово якого "для всієї околиці — закон". Безкінечна жадоба наживи, матеріальної вигоди перетворює життя Пузиря на самодостатній процес "стяжания для стяжания", у нічим не виправданий азарт, що, нищачи інших, знищує і його самого. Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили, перетворює на раба власного інтересу. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Він відмовляє собі в елементарному: не обідає в місті, бо це дорого; продає подарований дружиною халат, а кожух має такий, що через нього "швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк". Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо — "хазяйство або смерть". Боячись втратити зі свого поля навіть кілька колосків пшениці, що їх скубли гуси. Пузир втратив більше — життя. Автор, підсумовуючи не тільки сюжетну схему, а й своє ставлення до зображеного, сміється крізь сльози, зневажаючи і заперечуючи такий спосіб існування. Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми, упав і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому в такий спосіб: "Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди..."

Проте драматург показує Пузиря не лише у темному світлі. Є в його поведінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це насамперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що й допомогла Пузиреві на перших порах стати "хазяїном з середнім достатком". "Ми тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали",— говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам'ятає тільки в роботі: "Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка..."; "Я всю молодість провів у степу"; "із степу не видавив". І Феноген як права рука хазяїна відзначає його особливу, ревну працьовитість: "...Весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі... Таких хазяїнів мало світ родить". І не тільки тому визнає Феноген за Пузирем силу, що той вміє нарощувати оберти "хазяйського колеса", а й за його неймовірну працездатність, непритлумлену в основі своїй селянську влачу.

Останнє найвиразніше проступає у сцені, коли Пузир любується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: "Бирі, бирюшечки, бирічки". Зауваживши, що "одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку", хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому "шкода худоби і потеря". Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою, за голою матеріальною вигодою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо ставиться до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйської сили, об'єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капіталізації українського села немислимі. Цей висновок поглиблюється і такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, тверезість мислення ("згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться"); усвідомлення того, що за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. Так, на пропозицію стати одним із засновників "сахарного заводу" Пузир відповідає: "Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду!" Він діловий, конкретний, має цілеспрямований розум, але його "хазяїн" поставив на службу лише одному — збагаченню заради збагачення.

Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загубив і своє власне. Але той з пузирів і калиток, як вважає професор Л. Дем'янівська, хто спланує своє життя по-іншому, той "і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, поставить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру. В перспективі це одна з крупних фігур капіталістичного світу..." Приймати чи не приймати такий висновок — справа читача, але думати над ним треба, тим паче, що до таких роздумів навертає і сам І. Карпенко-Карий.