Чи правомірно говорити про національну свідомість автора "Енеїди"?

Це питання спровокував свого часу ще П. Куліш, зазначивши, що "сам Котляревський не знав добре, що він творить". У 20—30-х pp. нашого століття відомий літературознавець Л. Білецький підсумував у питальній формі те, про що говорилося не одним дослідником "Енеїди": "Чи в "Енеїді" Котляревського... тенденція змалювати українське козацтво була актом національної й ідейної свідомості чи несвідомого безідейного жарту представника українського зденаціоналізованого шляхетства?"

Чи ж був І. Котляревський "несвідомим пустуном", що своєю "Енеїдою" лише явив у літературі зразок "бурлацького юродства", чи письменником, який свідомо поставив собі за мету ідею утвердження в слові "свого офіційно зневаженого народу?

Щоб повно й переконливо відповісти на це питання, слід насамперед звернутися до осмислення часу, в який жив і творив Іван Котляревський.

Поема "Енеїда" побачила світ у часи, коли на українських територіях царської Росії вкорінювалися загально-імперські порядки, посилювався національний гніт: розформовувалися козацькі слобідські полки, нищилися рештки автономії після зруйнування Катериною II Запорозької Січі, денаціоналізовувалася козацька старшина. Український народ, по суті, втратив свою національно мислячу еліту. І ця втрата пояснюється передусім об'єктивними, а не суб'єктивними чинниками. Адже в часи, коли заборона українства постала на рівні державної політики, важко було протистояти загальноїмперській руйнівній машині.

Українська інтелігенція, що зросла на руїнах старої Гетьманщини, особливо талановита, творча, була поставлена перед драматичним вибором. Адже щоб досягти чогось, "видряпатися на верхи російської службової ієрархії", треба було прилаштовуватися, йти на компроміс із власним сумлінням, рідну мову міняти на чужу.

Відсутність державного захисту, соціальний і національний гніт, брак видавничих і друкарських можливостей породили ту печальну когорту "блудних синів" України, яка, покинувши своє, весь свій талант поклала на розбудову російської науки, літератури, культури. І цю когорту міг поповнити й Іван Котляревський. Але ж ні, не поповнив! Залишився в Україні, вслухався в мову народу, його пісні, перекази, легенди, "ніби підготовляючи себе до майбутньої праці".

Результатом щирого інтересу І. Котляревського до українського народу і його історії стала "Енеїда", три перших частини якої вийшли в Петербурзі 1798 року. У столиці російської імперії Україна не просто заговорила, засміялася мовою, яка розцінювалася як зникаюче наріччя, як суміш мов польської і російської. "Ще зоря не зоріла на темному небі захмареному,— писала група письменників з нагоди відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, приуроченого до 100-річного ювілею поеми,— як... з уст Івана Котляревського продзвеніло натхненне слово поетичне. Воно рідну мову піднімало до високостей національного письменства, воно живило наш дух народний животворною силою.

І слово стало ділом".

І. Котляревський узяв на свої плечі історичну місію творення літературної мови на народнорозмовній основі. І цією мовою автор "Енеїди" заговорив про народ, що має свої тра-диції, свою культуру. Подавши у перших двох частинах своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник продемонстрував те, що складалося віками, передавалося з покоління в покоління, у такий спосіб стверджуючи давній родовід і національне коріння українців, а отже, реалізувавши в такий спосіб самоохоронну й утверджуючу функцію слова. І, знову ж таки, це в той час, коли шовіністична російська думка стверджувала, що такого народу немає, що це лише плем'я, яке не заслуговує, аби про нього заговорило високе мистецтво. Недаремно ж, як згадував брат великого Щепкіна, "при театре существовало в то время убеждение, что малороссиянина непременно должно играть как обезьяну и коверкаться и гримасничать сколько возможно более".

І. Котляревський не просто заговорив про український народ, а заговорив про його найславетніші часи—часи Гетьманщини, тобто державності, відображаючи, як сказав Т. Шевченко в елегії "На вічну пам'ять Котляревському", "славу козацькую".

Зрозуміло, що розповідь про ті "вічной пам'яті" славні часи велася в зниженому, комічному плані, події й герої зображалися в бурлескних шатах, шаржовано, але ж ніхто, крім Котляревського, у тій задушливій атмосфері не зважився заговорити й так. Ніхто не спромігся на такий, хай і завуальований, але спротив проти зневаження народу і його мови. Тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження "на вічне время" мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг здобутися на такі рядки:

Но тільки щоб латинське плем'я

Удержало на вічне время

Імення, —мову, віру, вид.

Навіть бурлескні шати не могли приземлити високих дум і прагнень автора поеми.

Отже, заговоривши про український народ, його славну історію й глибинну культуру, І. Котляревський не лише утверджував цей народ як спільноту, як нову націю між націями, а й відстоював його майбутнє. Адже той, хто має таку історію, таку високу мораль, таку багату мову і і такий життєствердний сміх, матиме й майбутні За справедливим визначенням академіка.О. Білецького "Енеїда" була одним із важливих моментів не тільки збереження нації, а й її само-утвердження. Автор "Енеїди" дав поштовх не лише розвиткові нової літератури на засадах демократизму, народнорозмовної основи, а й стимулював розвиток національної ідеології.