У вірші "Скрізь плач, і стогін, і ридання" Леся Українка засуджує пасивне ставлення багатьох людей, зокрема ліберальної інтелігенції, до життя, до долі своєї вітчизни. Вона намагається їх переконати, що самі кайдани ніколи не спадуть, тому потрібно боротися за нове життя.