Тему Батьківщини, рідної землі поет своєрідно розкрив у казці для дорослих. Вона називається просто: "Казка про Дурила". її автор написав останнього року життя, а на друк твір чекав двадцять п'ять років.
Це алегорична розповідь про втрачену й віднайдену Батьківщину. Казка розповідає про мандри головного героя. Герой цей Дурило зовсім не дурень. Батько, виганяючи сина з дому, сказав:
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома змолоду вріжеш
дуба...
Уже з цих рядків неважко зрозуміти, коли й де починається дія: Україна, голодні роки. Рятуючись від голодної смерті, Дурило мандрував і мандрував світом, доки не виріс і зміцнів. Тоді й надумав навідатися до Рідного краю. Але — забув дорогу до нього. Шукаючи рідну Вітчизну, Дурило в своїх мандрах натрапив на дивну країну з не менш дивними людьми, які без запинки вихваляють себе й порядки в своїй країні:
Ми знаєм все! Для нас усе відоме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Це не звичайна країна, а просто рай. Засновники цього раю такого наплели хлопцеві, що він почав недовірливо до всього придивлятися. І побачив: у цих засновників руки в крові. На його питання вони відповіли:
— Та це, — йому
кажуть, —
така у нас звичка:
до щастя дорога веде через
річку —
та річка із крові та трішки
із сліз...
Поцікавившись, чия то кров, Дурило почув у відповідь: "Тих людей, що підло не визнали наших ідей".
Читачеві зрозуміло, яку країну мав на увазі автор. Дурило поспішає її залишити. Він нарешті знаходить Рідний край: зникли гори, охоплені вогнем, кривава річка — і хлопець побачив батькову хату, а "під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі..." Казка на те й казка, щоб усе щасливо закінчилося. Дурило повернувся додому, коли його країна стала вільною від кривавих "засновників".