Однак письменники продовжують писати і виходити зі своїм словом до читача. Незважаючи на видавничу кризу, українська література у своїх кращих зразках (передусім прозових і поетичних) переборює успадковану від колоніально-тоталітарних часів тематичну неповноту чи тематично-образну заданість. Так, українська проза нарешті позбулася директивно нав'язаного їй "виробничого роману" з його фальшивою патетикою, "життєствердним пафосом" і образом морально чистого й "духовно багатого" будівника комунізму. Відпали і кон'юнктурні твори, що оспівували соціалістичний спосіб життя, радянський патріотизм, процеси зближення радянських народів тощо. Натомість з'явилися твори на заборонені раніше теми: духовне і морально-етичне неблагополуччя нашого суспільства (особливо в прозі "молодих"); неоднозначні армійські будні ("армійські оповідання" Ю. Андруховича); еротика ("епос — ерос" "Блуд" Є. Гуцала); голод 30-х pp. ("Жовтий князь" В. Барки, "Діти Чумацького Шляху" Д. Гуменної, обоє — представники діаспори); безкровне винищення інтелігенції у застійні часи; сталінські репресії 1939—41 pp. та масовий терор НКВС проти українського населення у 1945 p.; героїчна боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму; винищувальна антиукраїнська політика кремлівських опричників (роман Р. Федоріва "Єрусалим на горах", удостоєний Шевченківської премії 1995 р,).
У 90-х pp. в українській прозі з'являється тональність оголеної правдивості, яка середньостатистичного читача вражає більше, ніж художньо-стильові пошуки. Зацікавлює передусім невідомий до того фактаж, новизна ситуацій та образів. Навіть без вказівки на рік створення належність твору до 90-х pp. можна безпомильно визначити і за лексичним рядом, і за образно-зоровим. Наприклад: "Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося у конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зомліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице... і другій мучениці теж стрілив у обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців..." ("Єрусалим на горах" Р. Федоріва).
У численному за кількістю книжковому потоці перед де історична проза, заявлена переважно творами письменників старшого покоління (Р. Іваничука, Р. Федоріва, Ю. Мушкетика, В. Шевчука). Саме вона найвиразніше засвідчує художні здобутки української літератури. Пояснюється це й роками безпам'ятства, і довготривалою наругою над національною пам'яттю, національними святинями,і тим, що твори про минуле легше писати з відстані часу. Можливо, тому відсутні ширші й водночас художньо повнокровні полотна про сучасну ситуацію, про сьогодення з усіма його проблемами. І хоч деякі автори спромоглися на досить цікаве й самобутнє зображення сьогодення (скажімо, . Дімаров, Г. Пагутяк чи В. Діброва), однак більшість творів про сучасність є не стільки художньо правдивими, кільки правдоподібними. Вони здебільшого імітують сучасність, а не відображають її живий пульс.
Характерним для прози 90-х pp. є й те, що намітився своєрідний процес "переписування" найактивніше розроблюваної в минулому сільської теми ("Полювання на жар-птицю" Д. Міщенка, "На крутих поворотах" І. Цюпи, "Житні плачі" О. Гижі, "Сніги" М. Карплюка та ін.). Сільська тема, як і історична, переважає у творчості письменників старшого покоління. І хоч існує думка про те. що обидві вони наближаються до своєї "моральної втоми", але, як свідчить книжковий потік 90-х pp., це далеко не так. Та й чи може застаріти якась тема, якщо твір, що її відображає, дає поживу розуму й емоціям читача, активно "працює" на сьогодення. Як справедливо зазначав О. Довженко, "сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє". Минулого ми ще не пізнали сповна, а без того не осмислити і себе сьогоднішніх, адже витоки всіх наших бід, проблем чи й певних успіхів слід шукати в попередньому досвіді. Розвивається й філософсько-психологічна, а також інтелектуально-філософська проза, продовжуючи добротно прокладене у 70-^-80-х pp. річище філософськи наснажених книг. І хоч таких книг небагато, але з художнього погляду це твори надзвичайно цікаві ("Листя землі" В. Дрозда, "Три листки за вікном" В. Шевчука). Прикметно, що до імен прозаїків-патронів, духовних лідерів літератури 90-х pp., долучаються імена їх молодших побратимів по перу, творчість яких позначена філософським складом мислення (В. Діброва, М. Рябчук, Ю. Андрухович та інші). В цілому ж молодих цікавить зняття тематичних табу, поповнення літератури свіжим щодо змісту і щодо форми матеріалом (Ю. Андрухович, В. Неборак, Ю. Винничук, О. Лишега, Є. Пашковський). Твори їх нерівні. Є там і штукарство, і свідоме шокування читацького загалу (скажімо, у Ю. Винничука чи В. Цибулька), й імітація художності, і, звичайно, цікаві художні знахідки, модерна стилістика, новаторство емоційно-психологічного почування. Цікавими з цього погляду видаються твори Г Пагутяк, Б. Жолдака, В. Діброви, Є. Пашковського та ін.
Прикметною ознакою прози 90-х pp. є й те, що у своїх кращих зразках вона досить упевнено долає успадковану від колоніально-тоталітарних часів неповноструктурність: поряд з історичною і сільською темами розробляються міська й армійська, інші теми. Щоправда, бракує прозі, як слушно зауважив М. Стріха у відповіді на анкету "Літературної України" (13.04.95 p.), вправних україномовних романів для домогосподарок, а, як показує інтерес хоча б до бразильських телесеріалів, такий читач є. Бракує захоплюючих і водночас повчальних повістей для юнацтва, художньо досконалих детективів і фантастики, що на європейсько-американському континенті становлять близько дев'яносто п'яти відсотків книжкового ринку, а в Україні заповнюються неукраїномовними виданнями. Немає сьогодні й творів, які були б своєрідною кардіограмою сучасного життя. Можливо, в силу його складності. Можливо, й тому, що чимало творчої енергії сучасні письменники віддають не художній літературі, а публіцистиці, виступаючи в дещо незвичній для себе ролі — політиків, політологів, громадських діячів. А може, й тому, як вважає Б. Бойчук, що письменники "вибирають шлях найменшого опору", повертаючи від сучасності до минулого. Час покаже, дасть відповідь на всі питання, що виникають сьогодні і перед читачем, і перед критиком.
Досить активного розвитку набули в 90-х pp. і поетичні жанри. Нині в поезії співпрацюють представники різних поколінь: ті, що прийшли в літературу в 60-х pp. і раніше (Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, П. Мовчан, І. Калинець, В. Базилевський, Р. Лубківський...); ті, хто дебютував у 70-х (П. Перебийніс, Б. Стельмах, І. Цариниий, С. Черні левський, Н. Білоцерківець, В. Затуливітер, С. Майданська...); ті, хто починав у 80-х (В. Герасим'юк, І. Римарук, О. Забужко, І. Малкович, Ю. Андрухович, О. Лишега...); і, звісно наймолодше поповнення 90-х pp. Для них характерні різні естетичні погляди, стильова манера, тематика та ін., що обумовило в поезії 90-х pp. явище поетичного плюралізму: традиційна лірика співіснує з модерною та, висловлюючись із певним застереженням, неоавангардною.
Кращі вірші представників старшого покоління позначені філософською зрілістю, інтелектуальною глибиною, публіцистичною загостреністю поетичного слова і водночас деяким драматизмом світовідчуття. Найхарактернішим виявом художньої висоти старших поетів є збірка Т Мельничука "Князь роси", що вийшла 1990 р. Інші ж творчі особистості в абсолютній своїй більшості поетичних збірок у цей час не видавали. І хоч маємо окремі свідчення творчої активності й масштабності поетичного мислення старших, доказом чого є й щорічне відзначення їх Державною премією України ім. Т. Шевченка , все ж активніші щодо творчого пошуку представники молодшого покоління, передусім вісім десятники й ті, хто прийшов у поезію в 90-х pp. І це зрозуміло, адже вони шукають не тільки нового слова, а й самих себе, намагаючись зрозуміти і цей розбурханий, розчахнений світ, і себе в ньому. Вони ще шумують, як молоде вино, недаремно антологія віршів молодих поетів вийшла під промовистою назвою — "Молоде вино" (1994 p.). Збірка ця дуже показова для сучасного стану й головних тенденцій розвитку цілого покоління. І хоч чимало творчих пошуків молодих значними результатами не увінчалися і вони, ці поети, заявили про себе лише на рівні самодостатнього експерименту, у збірці є й правдиві свідчення оновлення та зростання української поезії.
Серед найкращих колективних поетичних книжок 90-х pp. слід відзначити антологію нової української поезії з характерною назвою — "Вісімдесятники" (1990 p.), в якій представлено сорок сучасних поетів (1. Римарук, М. Воробйов, В. Голобородько, В. Кордун, С. Чернілевський, Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець, В. Цибулько та ін.). Збірка засвідчила народження нової духовної та естетичної якості, приємно вразила своїм великим інтелектуальним і мистецьким потенціалом. Прикро лише, що для українського читача книга недоступна, адже видана вона Канадським Інститутом українських студій (Альбертський університет — Едмонтон). Але доступні збірки віршів таких поетів, як М. Воробйов ("Прогулянка одинцем" — 1990 p., "Верховний голос" — 1991 p.), І. Римарук ("Нічні голоси"—1991 р.), В. Герасим'юк ("Космацький узір" — 1989 p., "Діти трепети" — 1991 p.), Ю. Андрухович ("Екзотичні птахи і рослини" — 1991 p.).
Так, 1996 р. Шевченківською премією нагороджені В. Базилевський ( за зб.. поезій "Вертеп") та І. Жхиленко (за зб. віршів "Вечірка у старій винарні").
Поетичну сутність покоління 90-х чи не найяскравіше висвітлює щорічний конкурс молодих літераторів "Гранослов", що проводиться в Україні з 1990 p., який дає підстави говорити про прихід у літературу покоління з філософським складом мислення, зорієнтованого на глибоко індивідуальне, особистісне відчуття часу, на внутрішнє самозаглиблення, самозосередження на сутнісному, неприйняття марної суєти навколишнього:
Невже і справді все йде по колу.
По зачарованому колу суєти,
І жити у задушші, серед молу,
Забувши, хто і звідки, й нащо ти?
Цей крик душі С.