У розділі "Рекрут" поеми "Дезертир" Федькович розповідає про тяжку долю свого героя в цісарській армії, з її бездушною муштрою та катуваннями, що нівечили його душу. Іван Званич відразу ж відчув на собі нелюдські умови казарми, зазнав "поганої страшної кари" ланцюгами.
У наступних розділах поеми розповідається про лист, який прийшов Іванові з дому. Дружина розповідає про своє тяжке горе, поневіряння з маленькими дітьми. Війт за несплачені податки продав їхню хату, а діти пішли під вікна жебрачити. І матері уявляється, як малі, золоті тіла її діток, яких вона пестила, сповивала, розривають злі собаки, коли діти стоять під чужими дверима, просячи хліба.
Глибоко вражений цим листом, Іван вирішив тікати з ненависного війська додому, щоб урятувати від голодної смерті сім'ю: "Лиш раз, лиш раз нехай нагодую діток моїх, а потому най ріжуть, мордують". Але побачити дружину, діток йому так і не вдалося. Шлях додому був надзвичайно важким: майже тиждень Іван нічого не їв і вкрай знесилився. Змучений важкою дорогою, жовнір довірливо розповів свою сумну історію селянам, яких зустрів на полі. Але вони підло зрадили його, спокусившись на великі гроші, що їх влада обіцяла за спійманого дезертира. Іван потрапив до в'язниці і постав перед австрійським військовим судом. Сподіваючись викликати співчуття суддів, жовнір розповідає їм про всі свої страждання, навіть показав їм листа з дому, прочитавши якого, він утік, аби порятувати свою сім'ю, і просить відпустити його додому. Але судді тільки сміялися з такого зухвальства і присудили до кари киями. Івана забили мало не до смерті. Одужавши, він продовжує службу й отримує ще одного, останнього, листа від дружини. Вона пише про смерть їхніх дітей від голоду, які так і не дочекалися батька. Прочитавши листа, Іван у відчаї застрелився, стоячи на варті біля цісарського палацу. Ця трагедія не викликала співчуття, а тільки роздратування в начальства:
...браму,
Ще й цісарську, закривавив!
Мужицька натура!..
Поховали Івана за цвинтарем під тином "без доброї слави".