У давньогрецькому міфі, з яким пов'язані назва й зміст комедії Б. Шоу, йдеться про те, що Пігмаліон, цар Кіпру, жив усамітнено, уникаючи жінок. Він зробив зі слонової кістки статую чарівної жінки і закохався в неї. Цар звернувся до Афродіти, щоб вона вдихнула життя в статую. Розчулена таким коханням, Афродіта оживила статую; вона стала дружиною Пігмаліона на ім'я Галатея. У словнику читаємо: "Пігмаліон (переносно) – людина, закохана в своє творіння". Отже, сенс назви комедії нібито відповідає міфічному сюжету. По-перше, Гіггінс, як і Пігмаліон, жив усамітнено, уникаючи жінок ("був переконаним старим парубком"). По-друге, як Пігмаліон зі слонової кістки зробив Галатею, так Гіггінс зробив із неосвіченої квіткарки вишукану леді ("Я таки зроблю герцогиню з цієї задрипаної нетіпахи!"). Але тим несподіванішим є фінал п'єси Шоу: як же Гіггінс-Пігмаліон доброхіть віддасть комусь своє найкраще творіння, на яке, як він сам зізнався, "так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб… турботи і приязні"? І ще одне: без Афродіти статуя б не ожила. Звідси важливе для розуміння концепції Шоу питання: хто в комедії "оживив" Елайзу-Галатею?
На мою думку, після перейменування твору на, наприклад, "Моя чарівна леді", глядачі більше налаштовані на тему кохання у творі, хоч у передмові Б. Шоу говорив передусім про дидактичну мету. І коли в Нью-Йорку, на Бродвеї, вирішили поставити мюзикл Френсіса Лоу "Моя чарівна леді", драматург не заперечував. Він лиш посміхався. А на запитання, про що ж, зрештою, його "Пігмаліон", з посмішкою ж відповідав: "Про фонетику"...