"Пігмаліон" має неясну й подвійну кінцівку. Усі дійові особи вирушають у фешенебельну церкву на вінчання батька Елізи з її мачухою, і радісний (з неясної для нас причини Гіггінс) доручає Елізі купити для нього краватку й рукавички. Для глядачів з безпосереднім психологічним чуттям за цією незначною кінцівкою криється інший зміст: Еліза буде дружиною Гіггінса. Недаремно кохання до нього, бажання стати для нього всім проривались у кожному її обуреному слові. Та й він уже неодноразово заявляв їй і глядачам, що він жити без неї не може. Отже, Еліза має прийняти всі його вимоги, всі примхи й чудернацтва великого вченого, стати для нього відданою супутницею життя й асистенткою в його наукових працях. Але й він під впливом цієї непересічної жінки стане, можливо, м'якшим і людянішим. Шоу підводить глядачів до цього логічного кінця, але обриває п'єсу… а потім у післямові заявляє, що Еліза вийде заміж за Фреді, нікчемного молодого аристократа, на якого вона не звертала жодної уваги.
Для Шоу важливо епатувати глядачів, приголомшити їх під завісу яким-небудь несподіваним поворотом дії, зруйнувати їхні традиційні романтичні уявлення. Усі чекають шлюбу між Пігмаліоном і Галатеєю, цього вимагає й античний міф, покладений в основу п'єси. І саме тому впертий парадоксаліст відкидає всіма очікуваний happy end і сміється над спантеличеним глядачем.