Першим у п'єсі ми бачимо Гіггінса. Серед різних людей, які зібралися під портиком церкви св. Павла в Ковент-Гардені, він привертає увагу тим, що не поводиться метушливо, а стоїть спиною до всіх і зосереджено щось занотовує у своєму записничку. Чоловік не вступає ні з ким у розмову, поки хтось не сказав, що він записує слова квіткарки. Тому Гіггінс справляє на читача зацікавлення, адже спочатку не зрозуміло, ким він є насправді і що він записує.
З перших слів квіткарки Елізи: "Ну шо се ти, Хреді! Чо' ни дивисся, куди ступаїш, любчику?" читач одразу розуміє, що це людина не зовсім освічена, бо її видає нелітературне мовлення. Далі автор подає її портрет: "З неї аж ніяк не романтична постать. Їй чи вісімнадцять, чи то двадцять років, не більше. На голові у неї матроський брилик із чорної соломки, який чимало назбирав лондонської пилюки та кіптяви й навряд чи коли чистився. Мишача барва її кіс, либонь, не від природи така – те волосся просить, аж пищить, гарячої води та мила. Непривабливий чорний приталений жакет сягає їй мало не до колін, а ще на ній коричнева спідниця із грубим фартушком. Та найплачевніший вигляд мають у неї черевики. Видно, що вона й старається бути чепурною, як тільки може, але поруч із тими дочкою та матір'ю видається дуже брудною. Вродою ніби й не гірша за них, от тільки врода та занехаяна, і ще ж їй потрібні послуги зубного лікаря.". З цих слів читач розуміє, що дівчина походить з суспільних низів, працює, щоб хоч якось прожити. У читача її портрет не викликає відразу, бо читаючи далі репліки квіткарки, ми розуміємо, що дівчина дуже колоритна особа, балакуча, вміє постояти за себе, вміє випросити гроші, а за два букети, які пошкодив Фредді, навіть домоглася шестипенсовика від його матері.