Розкрийте образ головного героя комедії "Міщанин-шляхтич" Журдена.

Вся дія твору сконцентрована навколо образу головного героя комедії міщанина Журдена, що є художнім втіленням типу образу міщанина-багатія, який соромиться свого "ницого" походження і готовий на все, щоб зайняти місце серед дворян. Батьки Журдена і його дружини були крамарями, торговцями, "чесними міщанами з діда-прадіда", але пан Журден соромиться свого простого походження і має нестримне бажання стати дворянином. Репліки самого героя та його оточення є вдалими характеристиками цього персонажа. "Я дав би собі на руці два пальці відрубати, – запевняє пан Журден, – аби народитися вдруге графом чи маркізом". Він проявляє пихатість і недолугість, стає предметом ошуканства пройдисвітів— аристократів, вчителів та кравців, виглядає, як "ворона у пір'‎ї павича". У своїй затятості стати дворянином Журден доходить до того, що він навіть готовий відмовитися від власної дружини і доньки, женучись за примарним коханням до маркізи Дорімени: "Нічого не пошкодую, щоб протоптати собі стежечку до її серця. Вельможна дама має для мене особливу, чарівну принадність, і таку честь я ладен купити за всяку ціну...". Він готовий зруйнувати щастя власної дитини, стаючи на перешкоді її коханню до Клеонта. Журден, що свято вірить у можливість свого перетворення на аристократа, весь час потрапляє у кумедні ситуації, які не тільки доводять його невігластво, а й спростовують його безпідставні амбіції та претензії на дворянство. Особливо яскраво пан Журден виказує своє самодурство, коли його розігрує Клеонт, посвячуючи у сан "мамамуші". "Ви не шляхтич – ви не матимете моєї доньки", – так безапеляційно Журден заявив закоханому юнаку-міщанину. Клеонт вирішив боротися, використавши затяту дурість майбутнього тестя. Тому він добряче лупцює Журдена під час псевдопосвячення, прагнучи "вилікувати" його від манії аристократизму.

Журден показаний у п'‎єсі неосвіченим, грубим, сповненим марнолюбства, хоча загалом він добродушний і щирий, часом зворушливо наївний. З нього можна сміятися, але його нема за що зневажати. Як писав Д. Дідро, "смішний не той, хто знає про свою ваду, а той, хто не знає і впевнений у собі". Журден щиро дивується, що він говорить прозою, що є така наука логіка, що слова складаються із звуків. Він ніби вперше відкриває для себе світ, і це викликає сміх.