Душа Петра зцілилася завдяки мандрівці зі сліпими жебраками. Хлопець йшов з ними і все менше боявся. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого, широкого, безмежного світу, що замінив тепер лінивий і заколисуючий шурхіт тихої садиби. Він пізнавав своїх супутників, добродушного Кандибу й жовчного Кузьму, довго брів за скрипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків і базарів, узнавав горе, сліпе й зряче, від якого не раз боляче стискалось його серце. Тепер він знаходив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів. Побувавши у Почаєві, Петро вернувся додому, і його душа була зцілена.