У французькій поезії 50—70 років XIX ст. парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення "чистої поезії", приділяли основну увагу ідеальній поетичній формі. Творчість парнасців ґрунтувалася на таких принципах, як песимізм, нехтування проблемами сучасності (у поезії описували витвори мистецтва, екзотичних тварин, міфічних біблійних героїв, героїв літератури античної доби, епохи Відродження), бездоганність форми, використання сонета як основної форми вірша. Поезія парнасців була призначена не для широких мас, а для еліти, вузького кола знавців мистецтва. Як і романтики, парнасці намагалися відійти від проблем сучасності, перенести дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Природа у парнасців байдужа до людських страждань. Представники: Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Лілль, Шарль Бодлер.