Цей епізод увиразнює ставлення Сантьяго до природи. Старий вважає, що усе живе наділене розумом і почуттями. Саме тому йому жаль своєї великої рибини, яка поводиться розумно, не вистрибує, хоч могла б і вбити старого. Так само він згадує про самицю марліна, яку колись впіймав із хлопцем. Її до останнього не покидав самець, гарний і розумний. Сантьяго було шкода вбивати самицю, і він вважав, що це була найсумніша з усіх його рибальських пригод. Старому притаманне почуття органічної єдності з природою, світ у його свідомості постає гармонійним і одухотвореним, він співчуває іншим створінням, утягнутим у щоденну боротьбу за існування.