Риси постмодернізму в оповіданні Милорада Павича "Скляний равлик" виявляються на різних рівнях. Новаторським є авторське визначення жанру твору – оповідання для комп'ютера й циркуля, для прочитання якого необхідний комп'ютер. Цим автор прагне не лише заінтригувати читача, а й задає правила прочитання – по колу, оскільки з часом нічого не змінюється у світі, у якому людина почувається ізольованою, самотньою, відчуженою. За принципом гри будуються описи відчуття самотності головної героїні твору панни Хатчепсут і колишньої дружини іншого головного героя Сенмута. У такий спосіб автор наштовхує читача на висновок про те, що саме самотність робить людей схожими одне на одного, а отже, зближує, духовно споріднює їх. Письменник фактично перетворює традиційний для художньої літератури лінійний текст на гіпертекст, тобто таку форму організації тек сту, коли його фрагменти представлені не в лінійній послідовності, а як система можливих (віртуальних) переходів і зв'язків між ними. Актуалізуючи конкретні зв'язки, твір можна читати в будь-якому порядку, утворюючи різні лінійні тексти. Читач може сам обрати розв'язку твору: вибух від взаємодії крадених речей, використаних як подарунки, або декоративна свічка-равлик, палаючи, долає свою замкнутість, – любов наповнює людину новими якостями, робить її здатною перемогти самотність. Не менш важливою постмодерністською рисою твору є інтертекстуальність – використання інших творів завдяки цитуванню та наслідуванню чужих стильових правил окремих письменників, літературних шкіл і напрямів. Милорад Павич створює інтертекстуальні зв'язки в іронічно-пародійній формі. У побудові сюжету вгадується популярна новела О'Генрі "Дари волхвів".