Своє піднесення французька поезія Відродження переживає в другій половині XVI сторіччя, і пов'язане воно з "Плеядою" – гуртком із семи поетів (П'єр де Ронсар, Жоакен дю Белле, Етьєн Жодель, Жан Дора, Жан-Антуан Баїф, Ремі Белло і Понтюс де Тіар), який склався наприкінці сорокових років XVI сторіччя. Визнаним ватажком цього "сузір'я поетів" був Ронсар. Його творчість – один із найблискучіших поетичних спалахів Відродження. Вона вся пройнята світлим, життєрадісним настроєм, сповнена любові й довіри до природи і людини.
Формування Ронсара відбувалося під великим впливом античної та італійської ренесансної поезії, зокрема петраркізму. Найповніше поетичний талант Ронсара розкрився в збірках сонетів і пісень ("Продовження любовних віршів", "Любов до Марії", "Сонети до Гелени"), а також у збірці "Гімни" (1556), де звучать і філософські та громадянські мотиви. В цілому творчість Ронсара – одне з найяскравіших явищ доби Відродження.