Шимек повернувся зовсім іншим. До від'їзду він усвідомлював себе невіддільним від навколишньої природи: "Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую, як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають на д нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки – все наше, наше, наше!". Після повернення він запитує себе: "Де подівся мій колишній молодий, свіжий, ясний, пахощами пройнятий світ з "Пісні над піснями"?". До від'їзду він розумів усі порухи душі Бузі, усі її думки, відчував її настрій. Прибувши додому, Шимек перестав розуміти Бузю: "Я дивлюся на Бузю, читаю в її очах і не можу прочитати нічогісінько. Нічогісінько", "Бузя – таємниця для мене. Болюча таємниця. Кілька разів на день змінюється її настрій. Як літнього хмарного дня погода: то тепло, то прохолодно. От визирає сонце з-за хмар і стає погідно. Та ось насувається нова хмара, і знову стає похмуро і темно". У дитинстві Шимек ревно і палко молився у Синагозі, йому там було хороше, але повернувшись, він помічає недоліки: "Тепер храм похилився трохи набік. Ах! Де поділась свята краса і пишність нашої старої синагоги? Де ангели, що літали під розмальованим склепінням кожної п'ятниці ввечері, коли зустрічали суботу, і кожного свята аж до закінчення вечерні?".