Оповідач усвідомлює, що коло замкнулося: він знову опинився там, де пройшли його безтурботні дитячі роки, і знову став схожим на немовля – "вузький сувій марлі, немов якийсь химерний небувалий кокон". Упізнавши сторожа Біргелера, він просить у нього молока, ніби прагнучи повернутися до своїх витоків, але читачі розуміють: уже ніщо не може стати таким, як було раніше. Переживши війну, неможливо жити так, ніби її не було, – це застереження Г. Белля для майбутніх поколінь, щоб вони не повторювали помилок попередників.