Симоні здавалося, що дідусь був завжди і ніколи не зникне з її життя. Для неї він був Богом. Тому коли вона почула про те, що він скоро помре, не могла змиритися з цим і дуже боялася. Коли дівчина нарешті зізналася у школі про те, що є дівчиною, і все владналося, вона розповіла про всі свої пригоди дідусеві. Чи не цілу ніч вони згадували багато приємних моментів з дитинства. Дідусь усе не йшов, а потім сказав, що назавтра запросив своїх приятелів, щоб попрощатися. "Ти не можеш померти!" – сказала Симона. "Не побивайся так, любонько моя хороша. Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!" – говорив дідусь.