На мою думку, найзворушливішим епізодом повісті є поїздка сім'ї на острів Мейя, де дідусь мав будинок, але не був там уже п'ять років, відколи померла бабуся. Старенький у візку на поромі їхав востаннє побачити дім, де колись був щасливим. Він плакав і тримав віолончель. У будинку дідусь мовчки походжав кімнатами і гладив долонями речі, поправляв накидки і серветки, підняв з підлоги якусь шпильку та й завмер із нею в руках, потім закрив розгорнуту книжку на письмовому столі, розставив, як годиться, стільці. На канапі лежала вишита подушка. Вона була зім'ята посередині. Так, наче донедавна на ній лежала чиясь голова. Дідусь схилився і сховав у ній своє обличчя. Надворі дідусь заграв на віолончелі. Симона переконалася, що між дідусем і бабусею було справжнє кохання. Наступного дня дідусь подарував Симоні квітчасту шовкову сукню, яку бабуся Катарина вдягала на перше побачення з ним. Дуже символічно, коли Симона вдягає цю сукню під час дідусевого прощання з друзями і сім'єю перед смертю.