У пошуках себе Симона знаходить порозуміння з сім'єю, особливо їй допомагає дідусь, який нікого не засуджує, а пояснює онуці про світ зануд і диваків. Симона протягом повісті проходить своєрідну ініціацію. Через низку стресових, несподіваних, нестандартних ситуацій, коли треба виявити всю кмітливість, силу волі й відчайдушність, а інколи просто відступити. Через випробування коханням – а ніщо не трансформує людину сильніше, ніж глибоке почуття до іншого. Через примирення – із родиною, із тим, що люди йдуть і ніщо не вічне, – після якого розумієш: все, що тобі треба для щастя, в тебе є; і "свято життя триває, навіть коли западає ніч". Симона дорослішає на очах. Дідусь навчив онучку головної мудрості: "…для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!". Бо що ж то за нудне буде життя, якщо всі стануть занудами?! Якщо всі рухатимуться повільними кроками лише добре протоптаними стежками, боячись оступитися. Хто тоді робитиме маленькі і великі відкриття? Диваків же не зупиняють ніякі течії, навіть найнебезпечніші. Бо вони не бояться здаватися дивними чи незрозумілими – бути не такими, як усі.