Ернест Сетон-Томпсон — Лобо – володар Курумпо

"Лобо – володар Курумпо" за жанром оповідання, бо твір написаний прозою, невеликий за обсягом. Сюжет заснований на одному епізоді з життя розповідача. Твір читається немов "на одному диханні".

Зовнішність: "старий сірий вовк", "старий Лобо — справжній велетень — був надзвичайно дужим і хитрим звіром.", "відбиток лап старого ватажка сягав п'яти з половиною дюймів", "він важив сто п'ятдесят фунтів", "на боці в нього я помітив широкий рубець – слід від ікла Джуни – ватажка зграї вовкодавів Теннерея, який вона залишила, перш ніж Лобо загриз її.".

Звички: "Вони ніколи не торкалися тварини, що здохла сама або сконала в пошесть, гребуючи навіть тією, що її забив скотар...

Такі напружені моменти настають, коли розповідач їхав за слідами Лобо, який підібрав усі приманки з отрутою (згодом виявилося, що вовк не з'їв їх); коли Лобо потрапив у чотири капкани і вже не зміг вирватися; коли вовк лежав у таборі, не пив і не їв та невідривно дивився в далину.

Розповідачеві, хоч як ретельно він готував отруєну приманку, не вдалося здійснити свої плани, бо Лобо був надзвичайно розумним і кмітливим. Вовк зібрав усі приманки, склав на купу і обгидив їх.

Кінцівка оповідання викликає сум і жаль, адже Лобо і Бланка загинули. Слова ковбоя "Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом." змушують задуматися про вірність навіть у світі диких тварин. Існує думка, що людина відрізняється від тварини тим, що наділена розумом. Але відоме прислів'я твердить: "І тварина розумна, дарма що не говорить". На прикладі Лобо ми розуміємо, що звірі можуть думати, мислити, чинити, як люди, бути благородними і поводитись, як справжні лицарі.

З визначенням автора важко не погодитись, адже Лобо боялися всі скотарі. Вовк зі своєю зграєю вбивав худобу не лише задля здобуття їжі, але просто нищив задля розваги. У цьому проявлялося його свавільство, а також його неможливо було вбити з допомогою отруєного м'яса.

Розповідач називає Бланку у ці хвилини горопашною, тобто бідолашною. Він зауважує, що "Ніколи раніше не доводилося мені бачити такої красивої вовчиці. М'яка густа шерсть Бланки була срібно-сірого відтінку.". Коли вона завила, розповідач зрозумів, що "її голос був сповнений розпачу". Тож йому було жаль вовчиці, він знав, що "то був останній поклик Бланки", він називає її приреченою, а її смерть "першим смертельним ударом" для Лобо. На мою думку, кожний читач сприймає епізод вбивства Бланки зі співчуттям, адже стає жаль цієї красивої і сильної вовчиці, яка була справжньою подругою Лобо.

Лобо турбувався про зграю, бо сам заходився розгрібати землю навколо, капканів, доки розкопав і капкан, і ланцюг, і колоду. Навіть хитрощі розповідача, коли він розставив капкани у формі літери "Н", не дали результатів: вовк задніми ногами заходився загрібати землю, так що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися. Інші вовки могли потрапити у капкани, але Лобо випередив їх і позбавив небезпеки.

На початку оповідання читач дізнається, що Лобо та його зграя тримали скотарську округу Курумпо на півночі Нью-Мексико у постійному жаху. Старий сірий вовк був могутнім ватажком "зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років". Вовки вбивали багато тварин, а в людей "викликали напад безсилої люті". Старий Лобо був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його зграя була невеликою: "протягом останніх років його панування у нього було лише п'ятеро підлеглих"...

Зрозумівши, що Бланка справді самиця, розповідач придумав новий план. Він зловив у капкан вовчицю, задушив і використав як приманку. Лобо блукав, сподіваючись знайти Бланку, бо не хотів її кидати. Вовк знайшов місце, де сконала Бланка, а потім побіг слідами коней до ранчо, де лежала вбита вовчиця. Розповідач зібрав сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток, поставив вздовж усіх стежок і протяг між ними труп Бланки. Потім відтяв вовчиці одну лапу і наслідив нею над кожним капканом. Вночі Лобо упіймався у чотири капкани.