Жуль Верн — П'ятнадцятирічний капітан

Місто Казонде було розташоване за 300 миль від гирла Кванзи. Тут був один з головних невільничих ринків Анголи. Казонде ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці. В другій частині містилася "резиденція" тубільного володаря — скупчення злиденних халуп. Муані-Лунга, володарю Казонде, було років 50. Його армія складалася тільки з 4000 солдатів. Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка...

Він запропонував, що проведе їх 200 миль до великої ферми — асьєнди Сан-Фелісе, яка належить його братові. Там мандрівників мали якнайгостинніше прийняти і допомогти добратися до міста Атаками.

Мандрівники натрапляють па маленьку халупу, у якій розкидані вже побілілі людські кістки. У халупі вони знаходять записку: її автор, мандрівник Семюель Вернон, обвинувачує свого провідника Негоро в тому, що той смертельно ранив його та пограбував.

У романі Жуля Верна ми не лише стежимо за долею головних героїв, а й знайомимося з рослинним і тваринним світом Африки (жирафи, леви, гіпопотами, антилопи, мангове дерево, термітники) та Південної Америки (пампаси, хінне дерево, каучук, колібрі), дізнаємося про традиції тубільців (мганнги, жахливий похорон володаря Казонде), вивчаємо багато нових слів (хавільдар, кітанда, пірога, лаконі).

Дік Сенд вів своїх супутників берегом потічка. Згодом перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина. Наближалася гроза. Друзі пройшли болото. Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби, які виявилися велетенськими термітниками. Вони були порожні, тому в одному з термітників заховалися наші мандрівники. Та скоро почалася злива, долину затопило, а Дік Сенд з друзями мало не задихнулися у термітнику. Їм вдалося вибратися через верх термітника, та раптом на них напали тубільці...

На мою думку, Негору замислив щось погане проти всієї команди, яка після аварії "Пілігрима" опинилася на невідомій землі. Негору знав, куди вони потрапили, бо відлучався від них, кудись ходив, а коли повертався, то мовчав, але уважно прислухався до планів Діка Сенда.

Жуль Верн на початку другої частини роману подає багато інформації про работоргівлю темношкірими, її зародження, причини та обставини. Автор зображує жахливі картини поводження з невільниками. Використовуючи такий прийом зображення як щоденник Діка Сенда (хлопець йшов у каравані невільників) письменник показує, що серед рабів були немовлята і діти, що половина рабів гине у дорозі, що чорношкірих людей запрягають у колодки, наче худобу...

Це було недоцільно, але друзі не зустріли більше жодної людини у цій незнайомій місцевості, тому довірилися Гаррісу. Якби не місіс Уелдон, можливо, Дік Сенд не погодився би йти на асьєнду, бо в нього виникали якісь підозри щодо Гарріса. Та хлопець найбільше дбав про місіс Уелдон і малого Джека, тому він хотів якнайшвидше допомогти їм знайти притулок і доправити додому.

Негору був незадоволений, коли капітаном став Дік Сенд. Кок навіть насміхався, що хлопець — "п'ятнадцятирічний капітан". Але за Діка заступилася місіс Уелдон, яка сказала, що всі повинні слухатися нового капітана. Очевидно, що Негору задумав щось погане, але ще не насмілився постати проти Діка, бо його підтримувала місіс Уелдон та Том зі своїми друзями. Проти них усіх Негору ще не міг повстати.

Дік вирішує берегом струмка дійти до більшої річки. Дорогою їх наздоганяє гроза. Мандрівники натрапляють на спустілий термітник. У величезному мурашнику з товстими глиняними стінами вони перечікують грозу. Однак, вибравшись звідтіля, відразу потрапляють у полон. Геркулесу ж вдається втекти.