Він уночі заліз у розвалений будинок, надумавши добути звідтіля машину до прання; ніхто не знав, як він дістався аж на третій поверх, однак він туди дістався і мав спустити машину, що була завбільшки мов який комод, на мотузку, та й сам зірвався разом з нею. Коли ми прийшли, його візок іще стояв серед вулиці, заллятий сонячним промінням. Поліція була вже там, і хтось вимірював рулеткою довжину мотузка й хитав головою, дивлячись угору, де двері до кухні стояли одчинені: звідти видно було віника, прихиленого до блакитно мальованої стіни; машина до прання розлущилася, мов горіх, а хлопець був неначе недіткнутий,— він трапив на копицю гнилих матраців і лежав у домовині з морської трави, і вуста йому були, як завше, гірко скривлені — вуста голодного, що спроневірився в людській справедливості. Він звався Алоїс Фруклар і робив у Віквебера всього лишень три дні. Я односив його тіло в машину з трупарні, і якась жінка на вулиці поспитала:
— Це ваш брат?
І я сказав:
— Так, це мій брат.
А в обід я побачив, як Ула, вмочивши перо в червоне чорнило, викреслила під лінійку його прізвище з платіжного рахунку; лінія була рівненька, чепурна й червона, наче кров, така червона, як Шаригорстів комір, вуста Іфігенії і серце на червовому тузі.
Гедвіг схилила голову на руки, зелений светр їй підсмикнувся догори, а руки, сперті на столі, були немов дві пляшки, що затисли між своїми шийками її обличчя так, що воно заповнювало проміжок між ними; очі в неї були темно-карі, тільки в глибині їх прозирали ясні, майже медового кольору цяточки, і я побачив ув очах у неї свою тінь. Та дивилася вона кудись повз мене, у той передпокій, до якого я вступав дванадцять разів із стосиком зшитків з чужих мов під пахвами і від якого залишився в мене такий невиразний і непевний спомин; мені здавалось, наче був там рожевий лінкруст, а проте він міг бути й брунатний, бо в передпокій падало замало світла; фотокартка батька Гедвіг у студентській шапочці, з химерним викрутасом у тій назві корпорації на "онія"; дух чаю з м'ятою, дух тютюну й полиці з нотами, серед яких я прочитав якось на аркуші, що лежав зверху: "Гріг. Танок Анітри".
Тепер мені хотілося знати той передпокій достеменно, як знала його вона, і я шукав у себе в пам'яті предметів, що їх, може, позабував; я перепорював свою пам'ять, як, бува, перепорюють підкладку на піджаці, щоб добути звідтіля монету, несподівано там намацану, монету, що враз стала невимовно дорога, бо вона в тебе єдина і остання; на неї можна купити дві булочки, чи сигарету, або маленьку паличку м'ятних цукерок — тими біленькими солодкими кружалочкамп. що скидаються на церковні облаткп, можна було на л кий час покріпити голодного, як напомповане повітря на яку годину покріпляє недужі легені.
А коли підпореш підкладку, намацуєш порох і ворсинки, і ось пальці вже стискають дорогу монетку,— ти добре знаєш, що то тільки десять пфенігів, а таки сподіваєшся, що, може, то виявиться марка... То виявилось десять пфенігів, та я таки їх видобув, і вони були мені дуже дорогі: у хаті над дверима,— я міг його бачити лишень коли виходив,— висіло розп'яття, і перед ним світилася лампадка.
— Ідіть,— обізвалася Гедвіг,— я дожидатиму вас тут. Ви довго будете? — Вона й досі дивилася повз мене.
— Ця кав'ярня зачиняється о сьомій,— сказав я.
— А ви забаритеся довше?
— Ні,— одмовив я,— запевне ні. Ви побудете тут?
— Так,— промовила вона,— я буду тут. Ідіть.
Я виклав на стіл листівки, виклав марки й пішов; на Юденгасе я сів у свою машину й кинув обидва пакунки з подарунками для Гедвіг на заднє сидіння. Тепер я зрозумів, що завше боявся своєї машини, так само як боявся своєї роботи; а проте мені їхалося мов само собою, як курилося, коли я стояв по той бік вулиці й дивився на двері: їхалося машинально — натискувалося кнопки, надавлювалося на важелі, піднімалося ручки. Я їхав так, як їздиш уві сні: все котилося рівно, плавно й гладенько, і мені здавалося, ніби я їду у якімсь безмовнім світі.
Я саме виїхав на роздоріжжя Юденгасе і Корбмахер-гасе, відки шлях мені лежав через майдан Рентгена, коли далеко ззаду, на Корбмахергасе враз майнув і знову зник у сутінках зелений светр Гедвіг, і я завернувсь просто на роздоріжжі й поїхав за нею. Вона трохи пробігла, потому вдалася до якогось чоловіка, що з хлібом під пахвами переходив вулицю. Я враз загальмував, бо вопи були дуже близько, і побачив, як чоловік щось на мигах пояснював Гедвіг. І вона побігла далі, а я звільна посувався вслід за нею; вона пробігла трохи по Нетцмахергасе, повз крамницю канцелярських виробів, де я купив листівки, завернула в якусь темну й куцу вуличку, якої я не знав. Тепер вона вже не бігла, чорна торбинка метлялася у неї в руці, і я, щоб краще бачити, увімкнув фари,— і враз почервонів із сорому, бо їхнє світло впало на портал невеличкої церкви, куди саме входила Гедвіг.
Я здався сам собі схожий на людину, яка, знімаючи фільм, зненацька спрямувала свій прожектор десь убік і вихопила з ночі пару в обіймах.
III
Я швидко об'їхав церкву, завернув і подався на майдан Рентгена. Я встиг туди рівно на шосту і, ще повертаючи з Чандлерштрасе на майдан Рентгена, завважив перед різницею Улу; я бачив її весь час, поки, затиснутий тлумом машин, поволі посувався майданом Рентгена, аж нарешті переїхав його й зупинився проти неї. Убрана вона була в червоний плащ і чорний капелюшок, і мені згадалося, як я колись їй сказав, що вона мені дуже гарна в червонім плащі. Я зупинив машину абиде, і коли, вийшовши, підбіг до неї, то вона сказала:
— Тут же не вільно ставити машину. Це тобі вгорить у двадцять марок.
Я побачив з її обличчя, що вона вже говорила з Вольфом. Над її головою у вітрині різниці між квіток у вазах і на мармурових поличках височіла копиця м'ясних консервів з яскраво-червоними наліпками "Со-rned beef"
— Хай стоїть,— сказав я,— у нас обмаль часу. 1 Солона яловичина (англ.).
— Дурниці,— мовила вона,— дай лиш мені ключа. Он вивільняється місце.
Я простяг їй ключа й став дивитись, як вона сіла в машину й зручно провела її від забороненого місця на той бік, туди, звідкіля саме від'їхала машина. Тоді я рушив до поштової скриньки на розі й кинув листа до її батька.
— Таке мелеш,— промовила вона, повернувшись і віддаючи мені ключа,— ніби ти маєш зайві гроші.
Я зітхнув і враз подумав про незмірно довге, довічне життя у шлюбі з нею, на яке я замалим був не одва-жився; про всі ті докори, які б вона перекидала в мене за тридцять, за сорок років, як камінці в криницю; як би вона дивувалася, що луна від тих камінців стає чимраз тихіша, глухіша, коротша,— аж поки нарешті не вчула б жадної луни, і каміння виросло б з тієї криниці; криниця, розтрощена камінням, не сходила мені з думки цілу дорогу до кав'ярні Йос.
— Ти говорила з Вольфом? — обізвався я. І вона відповіла:
— Говорила.
1 коли ми прийшли до кав'ярні, я взяв її за руку й мовив:
— Чи нам конче треба говорити?
— О так,— відповіла вона,— поговорити треба.
Вона підштовхнула мене досередини кав'ярні, і, відсунувши оксамитову заслону, я збагнув, чому для неї так багато важило, аби розмова відбулася саме тут; я стільки разів бував тут із нею й Вольфом, ще тоді, як ми з ним укупі вчилися в технікумі, й згодом, як склали екзамени і вже більше не ХОДИЛИ В технікум, кав'ярня Йос правила за місце наших сходин; ми випили тут разом силу філіжанок кави, з'їли вкупі силу морозива, і вгледівши, як Ула всміхалася, стоячи обік мене й шукаючи вільного столика, я зрозумів, що вона гадає, ніби вона спіймала мене в пастку; тут усе було за неї — стіни, столики, стільці, повітря, обличчя кельнерок; тут вона мала б грунт на двобій зі мною, тут, де всі лаштунки були її лаштунками,— але вона не знала, що я викреслив із пам'яті той час, три чи чотири роки, дарма що лишень учора сидів тут удвох із нею.
Я їх одкинув геть, як одкидаєш річ, що попервах була здалася тобі страх яка цінна й значна, немов камінець, що ти підняв на верхів'ї Монблан на спомин про ту мить, коли ти раптом зрозумів, куди добувся,— тобі аж голова трохи запаморочилась, коли ти взяв його в руки, той шматочок гірської породи завбільшки з сірникову коробку, такий достоту, як мільярди тонн каміння на землі,— а потім ти раптово викинув його з віконця поїзда, і він упав і загубився серед шутру.
Увечері напередодні ми допізна засиділись у кав'ярні; Ула привезла мене сюди після вечірньої меси; я помив брудні після роботи руки в туалетній, з'їв паштету й випив вина — у мене в кишені штанів, десь аж на самім споді, під грішми, мабуть, ще н досі лежав рахунок, що його виписала кельнерка. Там поставлено суму: "Шість марок п'ятдесят вісім пфенігів". А ось і дівчина, що давала той рахунок: вона чіпляла на стенд вечірні газети.
— Сядьмо? — поспитала Ула.
— Гаразд,— сказав я,— сядьмо.
Пані Йос стояла за прилавком, розкладаючи срібними щипчиками по кришталевих вазах шоколадні цукерки. Я сподівався, що нам пощастить уникнути її вітання,— пані Йос дуже полюбляє з нами вітатися, бо вона велика прихильниця молоді,— але вона вже вийшла з-за прилавка, простягла до нас обидві руки і, потиснувши мою трішечки вище кисті, бо я тримав у руках ключа від машини й капелюха, вигукнула:
— Як добре, що ви знову завітали!
І я почуб, Іцо червонію, і збентежено зирнув у її гарні довгасті очі, з яких легко можна було вичитати, як я подобаюся жінкам.
Щоденно ходячи коло цукерок, що їм вона за володарку й охоронницю, пані Йос має і в собі дещо від цукерок: вона скидається на шоколадку: солодка, чиста, заживненька; її делікатні пальці, навикшй тримати срібні щипчики, завше трішки розчепірені. З себе вона невеличка і ходить з підстрибом, наче пташина; два білі пасемця в неї на голові, зачесані зі скронь назад, завше навертають мені на думку марципанові смужки на деяких шоколадних цукерках; у неї в голові — у вузенькому, схожому на яйце черепі — вмістилась уся топографія поширення цукерок у нашому місті: вона достеменно знає, якій із жінок які цукерки до вподоби й кому чим можна справити найбільшу втіху,— тим вона перша порадниця всіх кавалерів і сповірниця найбільших магазинів, що в свято дарують гостинці жінкам своїх значніших клієнтів.
Вона знає, коли хто з її клієнтів має зламати подружню вірність і хто її вже зламав,— з того, які суміші цукерок вони добирають; вона й сама вишукує суміші і з неабияким хистом вводить їх у моду.
Вона подала руку Улі й усміхнулася до неї, я запхнув ключа в кишеню, і тоді вона лишила Улу і вдруге простягла руку мені.
Я пильніше глянув у ті гарні очі і спробував уявити, як би вона повелася зі мною, коли б я прийшов сюди сім років тому й попросив у неї хліба.