До того ж інколи серед гостей були гарненькі дівчата — а він любив дивитися на гарненьких дівчат, навіть як вони були захоплені снобізмом. Він пильно стежив за всім, часто вставав, щоб відкоркувати пляшку, або, якщо гості засиджувалися допізна, їхав на своїй машині купувати ще вина, печива й сигарет. Утримував його там тільки хлопець, що спав на його ліжку,— він часом прокидався серед ночі й лякався, коли бачив над собою чужі обличчя. А ще, бувало, Неллина мати серед ночі влаштовувала сцену. Як ще не настав час "крові в сечі", вона, вигадувала щось інше, не таке для неї звичне. Вона могла цілими тижнями спокійно сидіти в своїй кімнаті з пляшкою червоного вина, тарілкою бутербродів і сигаретами "Томагавк" у яскраво-червоних коробках, порпаючись у старих листах чи обраховуючи своє майно. Або сиділа й гортала свої давні підручники, читанки 1896—1900 років чи стару шкільну біблію, де залишились сліди її малювання, зробленого більше ніж п'ятдесят років тому,—десятирічною селянською дівчинкою вона темно-червоним олівцем густо зафарбувала криваві шати єгипетському Йосифові, а рудим, кольору гірчиці,— приборканих левів, що мирно сплять навколо Даниїла.
Цілими тижнями вона була спокійна, а потім зненацька відчувала потребу влаштувати сцену. Бувало, вночі, о першій годині, їй раптом забагнеться поїсти салати.
Тоді вона, одягнувши чорний, у голубих квітках халат, ішла до Неллиної кімнати з порожньою пляшкою з-під оцту в руці й на порозі кричала:
— Свинство — пляшка знову порожня, а мені треба, конче треба салати!
Не так легко було дістати серед ночі оцту, та Альберт про всяк випадок уклав з буфетницею привокзального ресторану товариську угоду і міг у будь-яку хвилину дістати там що треба. Коли Больда пізно ввечері сходила на кухню, а Неллина мати ще не спала і була настроєна влаштовувати сцену, тоді вона зчиняла свар* ку й кричала на Больду:
— Ох ти ж, зведена чернице, подвійна вдовичко! — і перераховувала всі злочини Больдиного батька, що, очевидно, був браконьєром і пачкарем, але вже п'ятдесят п'ять років лежав на кладовищі в маленькому гірському селі. Коли ж у неї не було настрою влаштовувати сцену, вона не чіпала Больди або заводила з нею мирну балачку. Чи зненацька вдиралася до Неллиної кімнати й кричала:
— Знову хвойдаєшся, розпуснице? А чоловік твій, бідолаха, спить у чужій землі!
Тоді її міг заспокоїти тільки Альберт або Глюм, і ;гому краще було, щоб він залишався вдома, бо Нелла боялась своєї матері.
Отже, він просиджував два дні на тиждень із Нелли-ними гостями, охороняючи хлопчиків сон, і був завжди готовий, немов та пожежня, втихомирювати, як виникне потреба, Неллину матір.
Альберт не ображався, що потім, коли гості розходились, йому накидали роль шофера таксі: він підвозив Неллиних гостей до трамвайної зупинки, а як було дуже пізно, то до трамвайного парку, звідки цілу ніч щогодини від'їздив трамвай. А коли мав бажання, то розвозив їх поодинці додому. Альберт намагався якнайдов-ще пробути в місті, бо завжди хотів, щоб Нелла вже спала, як він повернеться.
Гарно їхати самому вночі: вулиці порожні, сади огорнуті густою темрявою. Він дивився на картини, ви-чаклувані з мороку фарами його машини: на рухливі, різкі, дуже чорні тіні й на жовто-зелене газове світло вуличних ліхтарів, холодне, мов крига, світло, яке він любив і яке навіть улітку викликало уявлення про великий холод. Сади й парки, залиті тим жовто-зеленим світлом, навіть у цвіту здавалися нерухомими, холодними, ніби мертвими. Часто він виїздив на кілька кілометрів за місто, поминав сонні села, вибирався на автостраду, мчав якийсь час нею з величезною швидкістю, а на першому ж роздоріжжі повертав назад до міста. І кожного разу відчував глибоке хвилювання, коли в світлі фар виринала людина, — здебільшого то були повії, що стояли якраз на видноті, коли на поворотах водії вмикали далеке світло: самотні, бездушні ляльки в строкатому одязі, що навіть не усміхалися, як хто-не-будь проїздив повз них: білі ноги на темному тлі, залиті яскравим світлом. Вони завжди нагадували Альбертові старовинні різьбленні фігури на носі корабля, і здавалося, що корабель потонув, а вони стоять, і фари раз по р43 вихоплювали їх із темряви на поворотах. Альберт дивувався, як добре вибирали вони місце, але ще ніколи не бачив, щоб машина зупинилась і хтось узяв дівчину.
Там, де кінчався міст, коло сходів притулилася маленька пивничка, що була відчинена цілу ніч. Альберт випивав склянку пива й чарку горілки, аби тільки довше не повертатися. Господиня вже знала його, бо гості бували часто, і кожного разу він розвозив їх додому, щоб не залишатися на самоті з Неллою.
Часто він сидів у тій пивничці дуже довго, думаючи про речі, що мимоволі поставали в пам'яті через Нел-линих гостей. Коло столиків звичайно сиділо кілька матросів із рейнських суден, граючи в кості, з репродуктора тихо лунали чужі голоси, а маленька чорнява господиня плела біля грубки. Вона завжди розповідала Альбертові, для кого плете: світло-зелений светр для зятя, руденькі рукавички — для дочки. Та найчастіше вона плела гарненькі штанці для онуків. Взірці господиня вигадувала сама, а часто питала поради і в Альберта, і він давав їй багато вказівок. Раз навіть порадив на світло-жовтій сукні для чотирнадцятирічної онучки виплести темно-зелені пляшки з різнобарвними наліпками. Сам намалював їй узірець кольоровими олівцями, що їх завжди носив із собою, на білому цупкому папері, в який вона загортала матросам холодні котлети й битки. Іноді, коли він починав думати про всі ті речі, що їх згадував через Неллиних гостей, то засиджувався до третьої або й до четвертої години ранку.
Перед війною Альберт був кореспондентом однієї маленької німецької газети в Лондоні, але газета витурила його, і після смерті Лін Нелла наполягла, щоб він повернувся до Німеччини. Неллин батько влаштував його на своїй мармеладовій фабриці, щоб він не був на очах. Тут він разом з Раєм до самого початку війни вів маленький статистичний відділ. Всі кошти вони витрачали на вигадки, що не стільки давали користі фабриці, скільки були їм самим своєрідною посвідкою особи:
Альберт із Раєм могли кожної миті довести, що виконують розумну, не пов'язану з політикою роботу, беруть участь у так званому трудовому процесі. В їхній робочій кімнаті завжди панував розгардіяш, здатний викликати уявлення про жваву працю. На креслярських дошках були приколоті ескізи, навколо валялися тюбики й пензлі, на поличках стояли відкриті пляшечки туші, а з відділу збуту щонеділі приходив звіт, заповнений цифрами, які вони потім переносили на свої таблиці: стовпчики цифр проти кожної німецької округи, що~по-тім оберталися в крихітні слоїки мармеладу на кольорових географічних картах.
Згодом вони почали придумувати нові назви до нових сортів мармеладу і так ретельно провадили свої підрахунки, що могли коли завгодно сказати, де й скільки з'їли або з'їдять мармеладу і якого саме. Вершиною їхнього цинізму була пам'ятка під назвою: "Виробництво і збут ароматного варення Е. Гольштеге", видана 1938 року, до двадцятип'ятиріччя з дня заснування фірми. То була надрукована на дуже гарному папері брошура з багатьма ілюстраціями, розіслана безкоштовно всім клієнтам. Альберт робив ескізи нових плакатів, Рай складав нові підписи, а вечори вони проводили з Неллою і небагатьма друзями, яких можна було ще мати 1938 року. То був дуже напружений час, і вечорами їхнє стримуване роздратування не раз проривалось, особливо як приходив патер Віліброрд. Рай ненавидів Віліброрда, того самого, що тепер завзято робить із нього культ. Кінчалося це здебільшого однаково: вони так допікали Вілібрордові, що той ішов геть, а самі потім напивались, обмірковували, чи можна емігрувати, і другого ранку спізнювались у своє бюро, голова тріщала, і, бувало, охоплені раптовою люттю, вони рвали всі свої малюнки й таблиці.
Та минав день, і вони знову починали малювати, винаходячи нові принади для споживачів, нові категорії й відтінки кольорів, щоб графічно схарактеризувати різні гатунки мармеладу. А останнім їхнім витвором, перед тим, як їх забрали на війну, був історичний огляд, у якому Рай поставив собі за мету довести, що вже люди кам'яного віку, римляни, греки, фінікійці, євреї, інки й германці, втішалися мармеладом. У той витвір Рай уклав усю свою уяву, а Альберт — весь талант художника.
Вийшов справді шедевр, що дав підприємству багато нових клієнтів. Але тепер уже їх не треба було, бо з'явився новий клієнт, що поїдав мармелад без жодної реклами,— війна.
Під час війни всюди на узбіччі доріг, де зупинялись німецькі обози, бачили бляшанки з-під мармеладу їхньої фабрики: наліпки з Альбертовими ескізами, підписи, що їх робив Рай. Французькі діти грали тими бляшанками в футбол, для російських жінок вони були коштовною знахідкою. І навіть як наліпка була вже давно відірвана або подерта, а сама бляшанка заіржав-лена й побита, вони все одно пізнавали її із штампованої монограми Раєвого тестя "Е. Г." — Едмунд Гольштеге. І навіть коли ночували десь у затхлому приміщенні і в темряві натикалися на бляшанку, що торохтіла під рукою, зустріч була неминуча: можна було відчути, намацати там, де в бляшанку вставлено дужку, опуклі літери "Е. Г." й стилізовану вишню, Альбертів витвір.
Армія на своєму переможному шляху залишала не тільки гільзи снарядів, зруйновані будинки й забиту худобу, а й бляшанки з-під мармеладу. В Польщі й у Франції, в Данії і в Норвегії, на Балканах — усюди можна було прочитати на бляшанці з-під мармеладу вислів, що його склав Рай: "Дурний той, хто варить сам повидло, для тебе його наварить Гольштеге". Слова "Дурний той, хто варить сам повидло" були надруковані великими червоними літерами, все інше — трохи дрібнішими. Той вислів був наслідком тривалої наради з дирекцією, після якої вони розпочали кампанію проти домашнього повидла. Але кампанію довелося припинити, бо втрутились органи пропаганди націстської партії, які з свого боку вважали, що вміння варити повидло — велика цнота щиро німецької господарки. Але наліпки й плакати були вже надруковані — а під час війни такими дрібницями не цікавились, їх поналіплювали, і згодом вони попали аж у глиб Росії.
Перший рік війни Альберт і Рай прослужили в різних частинах, на різних фронтах, але навіть бувши далеко один від одного, бачили те саме: в передмістях Варшави і біля Ам'єнського собору валялися німецькі бляшанки з-під мармеладу.
Крім того, вони ще одержували од Неллиної матері пакунки з гарними, зробленими з хромованої бляхи мініатюрними баночками мармеладу — рекламними сюрпризами, що їх безкоштовно давали кожному, хто купить три великі банки.