Обличчя в неї було гладесеньке, наче в бабусі після уколу, і вона гарно співала — надзвичайно гарно, краще навіть за пані Борусяк. Так вона попливла вгору, міцно тримаючи в зубах перепустку на небо-кі-нопрограму з зображенням святої Марії Горетті.
Але батько, на якого Мартін чекав ще й уві сні, так і не повернувся, його остаточно прогнав сміх у сусідній кімнаті. А жінка, що нарізала яйця, прогнала Больду,— вона пливла в повітрі, як по воді, й кричала: "Чарівно, чарівно, чарівно!", аж поки десь іздалеку долинув низький, як орган, бабусин голос, дикий, понурий крик: "Кров у сечі!"
VI
Поволі Генріх збагнув, що це: таке почуття буває, як ідеш по кризі, по тонкій кризі і не знаєш, яка під нею глибина. Крига ще не проломилась, і навколо стоять і всміхаються люди, готові кинутись тобі на допомогу, але це справи не міняє: все одно можна провалитись, а глибина під тобою невідома. Перша, ще не загрозлива тріщина в тій кризі з'явилась тоді, коли він побачив, як перелякався Мартін, почувши слово, що його мати сказала пекареві. То було огидне слово, що означало поєднання чоловіків із жінками. Але Генріх взагалі вважав слово "поєднання" за надто гарне, аби ним означати дію, яка йому здавалась не дуже гарною: червоні обличчя, стогін. Коли ще Лео не був йому дядьком, Генріх застав його з кондукторкою: приніс йому суп 4 не постукав. Верескливий крик кондукторки, мавп'яче" обличчя Лео.
— Клятий хлопчисько!
Генріх зачинив двері. Другого дня Лео боляче стукнув його щипцями по голові й сказав:
— Ну, голубе, я тебе швидко навчу правил пристойності. Ти не міг постукати?
Після того Лео завжди замикав двері, але як мати перебралась до Лео, там, мабуть, діялось те саме. Поєднання було надто гарне слово для такої бридоти — але, можливо, в людей, що мають гроші, все це робиться якось інакше. Можливо. Слово, що його вживав дядько Лео, було огидне, але пасувало краще.
Мартінів переляк показував, як глибоко було під кригою — безмежно глибоко й холодно, і ніхто не міг застерегти від катастрофи. Справа була не лише в грошах і в різниці між тим, що в Мартіна завжди стояло напоготові в холодильнику, і тим, що він, Генріх, мусив щоденно купувати, вираховуючи кожен пфеніг: хліб, маргарин, картоплю та одне яйце тому паскудному Лео, і лише зрідка — Вільмі, собі або матері. То була ще й різниця між дядьком Альбертом і Лео, різниця між тим, як перелякався Мартін, почувши те слово, і як він сам тільки ледь здригнувся — йому просто було гидко, що те слово ввійшло і в материн ужиток.
Різниця між Мартіновою і його матерями була, власне, не така вже й велика — він чомусь думав, що їх відрізняють лише гроші. А може, може, крига й не проломиться... *■*
Навіть у школі Генріх почував себе, як на кризі: капелан, наприклад, мало не впав із стільця, коли Мартін на сповіді розповів про слово, що його мати сказала пекареві. За те тільки, що він почув його, Мартін мусив п'ять разів підряд прочитати "Отче наш" і п'ять разів "Богородицю". У капелана був лагідний, привітний голос, схожий на голос дядька Віля, він розповідав про непорочну діву Марію, про божу ласку, про чистоту серця і про незайману душу. Чудовий голос, добре обличчя було в капелана, який домігся, щоб матері дали гроші на Генріхове перше причастя, хоч мати й була неморальна. Але чи знає капелан вимите, червоне мавп'яче обличчя дядька Лео, що пахне туалетною водою? Таких облич не буває в незайманих душ.
Генріх ступав по кризі, і глибина під нею з'ясується аж тоді, як крига проломиться. І мати змінилася — вимовила те слово. Але вона ще раніше змінилася, посуворішала. Генріх пам'ятав її привітною, ніжною й тихою, коли вона терпляче міняла компреси з оцту на грудях у дядька Еріха, усміхалася до Герта або ж розмовляла з Карлом перед тим, як позбулася "її". Обличчя материне посуворішало в лікарні.
Подекуди крига вже проломилась — у безпечних, мілких місцях, де вона легко може знову замерзнути. Історія з "нічною пітнявістю" дядька Віля, наприклад, викликала в Генріха лише сміх. Він сміявся з неї так само, як сміявся з Вілевих розмов про книжки й фільми — мрійливе мурмотіння, бульбашки з рота зачарованого духа, що піднімаються аж до крижаної поверхні, створюючи грайливий ефект, ніби водограй у павільйоні морозива.
Він брав до серця ціну на маргарин, яка щойно знову підскочила, підрахунки, що їх доводилось робити для матері, бо мати не вміла ощадити, і весь домашній бюджет лягав на його плечі. Брав до серця чисто виголене обличчя дядька Лео, що вживав слова, проти яких Гер-това спадщина, слово "лайно", здавалося ніжним і делікатним. Брав до серця знімок батька, до якого Генріх поволі доростав, і материне обличчя: воно ставало дедалі суворіше, губи тоншали, мати все частіше вживала слово дядька Лео, все частіше ходила з ним танцювати і співала його пісень, як деякі жінки з кіно, ті жінки, що їх малюють на афішах із червоним написом: "Д і-тям перегляд заборонен о".
Гарно там, у кіно, затишно й тепло. Ніхто на тебе не дивиться, ніхто не розмовляє з тобою, і можна дозволити собі те, чого ніде не дозволяєш,—з а б у в а т и.
Слова вчителя були схожі на капеланові — яскраві, проте чужі; вони мінилися, вигравали під кригою, але до нього не доходили. Яйця подорожчали, ціна на хліб підскочила на п'ять пфенігів, а Лео, свиня, скаржився, що сніданки стали гірші, яйце йому дають мале, і звинуватив його в крадіжці грошей. Ось що він брав до серця. Ненависть до Лео, тієї мавпи, крім усього, ще й дурної. Довелося дати докладні розрахунки: вони переконали його, але слово "крадіжка" лишилося, і мати — Генріх пильно стежив за нею — на якусь мить повірила Лео, лише на мить, але й миті було забагато. Він мусив ощадити, бо Вільмі ніхто не купував одягу і її не було в чому вивести надвір. Крадіжка. І нікому не розкажеш — Мартін однаково нічого не зрозуміє, а з дядьком Альбертом він ще соромився говорити про таке. Та колись згодом поговорить, адже дядько Альберт єдиний може зрозуміти, що означає для нього таке звинувачення. Його помста була жорстока: він цілих два тижні відмовлявся діставати продукти — хай мати сама їх купує, хай Лео морочить собі цим голову. І що ж? Уже через тиждень нічого було жерти, господарство пішло шкереберть, мати ревла, Лео скреготів зубами, й нарешті вони почали благати його знову взятись до господарства — і Генріх згодився, проте ніколи не міг забути ту м и т ь, коли мати запідозрила його в крадіжці.
Про такі речі в Мартіновому будинку можна було говорити лише з дядьком Альбертом, і коли-небудь згодом, на канікули, як вони з Альбертом поїдуть до його матері, де Віль назиратиме за Вільмою, трапиться нагода поговорити з Альбертом про страшне слово "крадіжка". Дивачка Больда дуже добра, але з нею не можна говорити про гроші, а Мартінова мати, хоч і відрізняється від його матері лише тим, що має гроші, — однак тут є ще щось: вона дуже гарна, по-своєму краща за його матір, схожа на жінок із кіно і в грошах анічогісінько не тямить. З бабусею говорити про гроші наручно—вона зразу ж дістає чекову книжку. Всі вони дарували йому гроші—Альберт, бабуся, Віль і Мартінова мати, але від тих грошей крига не ставала міцніша, а глибина під нею очевидніша. Звісно, можна на ті гроші дещо купити матері — торбинку з червоної шкіри і червоні шкіряні рукавички, такі, як він бачив на якійсь жінці в кіно, можна купити дещо Вільмі, можна ходити в кіно, їсти морозиво, зробити якийсь запас у домашній касі — і можна також демонстративно нічого не купувати для Лео, демонстративно не дати йому відчути поліпшення в домашньому бюджеті. Але грошей знову ж таки було замало, щоб купити домівку і все, з нею пов'язане, щоб здобути впевненість, що ти вже не ходиш по кризі, а головне, ні за які гроші не купиш різниці між дядьком Альбертом і дядьком Лео.
Те, що говорили в школі вчитель і капелан, відповідало словам Карла, гарним словам "нового життя", що з ними в Генріха було пов'язане навіть певне уявлення, яке — він знав це — ніколи не здійсниться. Материне обличчя погладшало, а проте зробилося якесь твердіше, вона все віддалялась від батька, ставала старша за нього, набагато старша, а сам він доганяв батька. Мати здавалася тепер Генріхові старою, страшенно старою, а ще недавно, коли вона в лікарні позбулась "її" і коли вперше пішла з Лео танцювати, була наче молода. І рука Гі ставала все важча, рука, яку вона вечорами клала мимохідь йому на лоба, перед тим, як іти до Лео, щоб поєднуватися з ним.
Генріхові тоді залишалась дитина, якої мати не позбулася. Вільмі вже майже два роки, і чомусь вона завжди брудна. Лео ненавидить бруд — він завжди вилизаний, завжди від нього тхне туалетною водою і ще якимось мастилом. Руки в нього аж червоні, такі натерті щіткою, нігті відполіровані. І, крім щипців на квитки, в нього була ще одна зброя — пилочка до нігтів, безглуздо довга стяжка шорсткої бляхи, якою він бив маленьку Вільму по пальцях. Кожного ранку Генріх грів воду, щоб скупати Вільму, якомога частіше міняв їй білизну, але невідомо чому Вільма завжди здавалась брудною, замурзаною, хоч була гарненька й розумна дівчинка. Було від чого впасти в розпач.
Як Лео був на вечірній зміні, він-удень залишався на годину сам з Вільмою, бо мати тепер о пів на першу йшла до пекарні. І відтоді, як Вільма вперше залишилась сама з Лео, тільки-но вгледівши його, починала кричати. А коли він погрозливо підіймав свої важкі нікельовані щипці, та зчиняла жахливий вереск, повзла до Генріха, чіплялась за нього і заспокоювалась аж тоді, як Лео йшов з дому і Генріх нашіптував їй: "Лео нема, Лео нема, Лео нема". Але вона ще довго схлипувала, і Генріхові руки були мокрі від сліз. Після обіду він найчастіше залишався з нею сам—тоді Більма була спокійна і ніколи не плакала. Гарно було й вечорами, коли мати з Лео йшли на танці. Генріх тоді сповіщав Марті-на, що не хотів приходити, як Лео був дома, бо так само боявся його, як і Більма, —і вони купали дитину, годували її, бавилися з нею. Або залишали Більму в Марті-новому саду й грали в футбол. Потім увечері Генріх ля^ гав у ліжко, вкладав Більму, бубонів вечірню молитву й думав про дядьків. Більма, чиста, викупана, засинала біля нього, засунувши пальця в рот, і він відносив її в колиску аж тоді, як у нього злипалися очі.