Днів за чотири, як і ранком і увечорі посидіти, ладний можна буде ножик зробити, з кривеньким гострим лезом.
А покищо, і ДО' ранку навіть,, пилочку треба приховати. У своєму ж щиті під поперечну сув'язь загнати. І поки внизу кавторанґа нема, значить, сміття в обличчя йому не насиплеш, відвернув Шухов у головах свій важкий матрац, набитий не стружками, а тирсою, — і почав ховати пилочку.
Бачили те сусіди його по горі: Альошка-баптист, а через прохід,, на сусідській вагонці — два брати-естонці. Але їх Шухов не боявся.
Пройшов по бараку Фетюков, схлипуючи. Згорбився. Біля губи кров розмазана. Знову, значить, побили його там за миски. Ні на кого не дивлячися і сліз своїх не приховуючи, пройшов повз усю бриґаду,. заліз нагору, уткнувся в матрац.
Як розібратися, то й шкода його. Строку йому не дожити. Не вміє він себе поставити.
Тут і кавторанґ появився, веселий, приніс у котьолку чаю особливої заварки. У бараках стоять дві бочки з чаєм, але що то за чай?
Тільки й того, що теплий та підфарбований, а сам бурда, і дух у нього від бочки — деревиною пропареною і цвіллю. Це чай для простих роботяг. Ну, а Буйновський, значить, узяв у Цезаря справжнього чаю жменьку, кинув у котьолок, та збігав за окропом. Задоволений такий, унизу за тумбочку прилаштовується.
— Ледве пальців не попік під струмом! — хвалиться.
Там, унизу, розгортає Цезар паперу лист, на нього одне;, друге кладе. Шухов закрив матрац, щоб не бачити й не дратувати себе. А знову без Шухова справи в них не йдуть — підводиться Цезар на зріст' у проході, очима якраз на Шухова і підморгує:
— Денисовичу! Там... Десять діб дай!
Це значить, ножик дай їм складаний, маленький. І такий у Шухова є, і теж віін його у щиті тримає. Як от палець у середній кісточці зігнути, як менший ще ножичок складаний, а ріже, мерзотник, сало у п'ять пальців завтовшки. Сам Шухов той ножик зробив, оправив і підгострює сам.
Поліз, вийняв ніж, дав. Цезар кивнув і вних сховався. За збереження його — карцер. Це вже в кого зовсім людського сумління нема, той може так: дай нам, мовляв, ножика, ми будемо ковбасу різати, а тобі хрін у рот.
Тепер Цезар знову Шухову винен.
З хлібом і ножами полагодивши, наступною справою витягнув Шухов капшук. Зараз же він узяв звідти в пучки, рівно стільки, як позичав, і через прохід подав естонцеві: спасибі, мовляв.
Естонець губи розтягнув, ніби усміхнувся, сусідові — брату своєму щось буркнув, і загорнули вони це в пучки окремо в цигарку — покуштувати, значить, що за шуховський тютюнець.
Та не гірший від вашого, куштуйте на здоров'я! Шухов і сам би скоштував, але якимось там годинником, у нутрі своєму, чує, що лишилося до перевірки ледь-ледь. Зараз саме час такий, що наглядачі шастають по бараках. Щоб курити, зараз треба в коридор виходити, а Шухову вгорі, у себе на ліжку, ніби й тепліше. У ба— раці зовсім не тепло, і так само ж снігом притрушено по— стелі. Вночі промерзнеш, але покищо здається можливим.
Усе це робив Шухов і хліба почав потроху відламувати від двох— сотграмівки, сам же чув мимоволі, як унизу під ним, чай п'ючи, розговорилися кавторанґ з Цезарем.
— їжте, капітане, їжте, не стісняйтесь! Беріть ось рибки вудженої. Ковбасу беріть.
— Спасибі, беру.
— Батон маслом намазуйте! Справжній московський батон!
— Ой-ой-ой, аж не віриться, що десь іще печуть батони. Ви знаєте, такий несподіваний достаток нагадує мені один випадок. Потрапляю я до Архангельського...
Галас стояв у половині бараку від двохсот горлянок, а все ж
Шухов вирізнив, ніби об рейку дзвонили. Але не чув ніхто. І ще зауважив Шухов: увійшов у барак наглядач Кирпатенький — зовсім маленький хлопчина з рожевим обличчям. Тримав він у руках папірець, і з цього, і з поведінки видно було, що він прийшов не куріїв ловити і не на перевірку вигонити, а когось шукав.
Кирпатенький заглянув у папірець і запитав:
— Сто четверта де?
— Тут" — відповіли йому. А естонці цигарку приховали і дим розігнали.
— А бригадир де?
— Ну? — Тюрін з койки ноги на підлогу ледве зсунувши.
— Пояснювальні записки, кому сказано, написали?
— Пишуть! — упевнено відповів Тюрін.
— Здати треба було вже.
— У мене — малописьменні, справа не легка. (Це про Цезаря він і про кавторанґа. Ну, й молодець, бригадир, за словом не спіткнеться). Ручок нема, чорнила нема.
— У мене — малописьменні, справа не легка. (Це про Цезаря він і про кавторанґа. Ну, й молодець, бригадир, за словом не спіткнеться). Ручок нема, чорнила нема.
— Треба мати.
— Відбирають!
— Ну, дивись, бригадире, багато говорити будеш — і тебе посаджу! — без зла пообіцяв Кирпатенький. — Щоб ранком завтра до розводу пояснювальні були в наглядацькій! І зазначити, що заборонені речі всі здані в каптьорку особистих речей? Зрозуміло?
— Зрозуміло.
("Пронесло кавторанґа!" — Шухов подумав. А сам кавторанґ і не чує нічого, над ковбасою там співає).
— Тепер та-ак, — наглядач сказав. — Щ — триста одинадцять є в тебе такий?
— Треба за списком дивитися, — каламутить бригадир. — Хіба ж їх запам'ятаєш, нумери собачі? (Тягне бригадир, хоче Буйнов— ського хоч на ніч урятувати, до перевірки дотягнути).
— Буйновський — є?
— Га? Я! — обізвавася кавторанґ з-під шуховської койки, з прикриття.
Отак моторна вошка завжди перша на гребінець потрапляє.
— Ти? Ну, правильно, Щ-триста одинадцять. Збирайся.
— Ку-ди?
— Сам знаєш.
Тільки зідхнув капітан і кахикнув. Мабуть, темної ночі у море бурхливе легше йому було ескадру міноносців виводити, ніж зараз від дружньої розмови у льодовий карцер.
— Скільки діб? — упавши на голосі, запитав він.
— Десять. Ну, давай, давай скоріше!
І тут же закричали днювальні:
— Перевірка! Перевірка! Виходь на перевірку!
Це значить, наглядач, якого прислали перевірку робити, уже в бараці.
Обернувся капітан — бушлат брати? Так бушлат там здеруть, одну тілогрійку залишать. Виходить, як є, так і йди. Сподівався капітан, що Волковой забуде (а Волковой нікому нічого не забуває), і не приготувався, навіть тютюнцю собі у тілогрійку не приховав. А в руку брати — даремна справа. На шмоні відразу ж і відберуть.
Усе ж поки він шапку натягав, Цезар йому пару сиґарет тицьнув.
— Ну, прощайте, браття, — розгублено кинув кавторанґ 104-й бриґаді і пішов за наглядачем.
Гукнули йому у кілька голосів, хто — мовляв, бадьорися, хто — мовляв, не розгублюйся, — а що йому скажеш? Самі мурували БУР, знає 104-а: стіни там кам'яні, підлога цементова, віконця нема ніякого, піч палять — тільки щоб лід зі стіни зійшов і на підлозі калюжа стояла. Спати — на дошках голих, як зубів не розтрясеш, хліба на день — триста грамів, а баланда — тільки на третій, шостий і дев'ятий дні.
Десять діб! Десять діб тутешнього карцеру, як відсидіти їх суворо і до кінця, — це значить на все життя здоров'я позбудешся. Туберкульоза, і з шпитальчиків уже не вилізеш.
А по п'ятнадцять діб суворого хто відсидів — уже ті в землі сирій.
Поки в бараці живеш — молися з радости і не попадайся.
— Ану, виходь, рахую до трьох! — старший по бараку кричить.
— Хто до трьох не вийде — нумери запишу і громадянинові наглядачеві передам!
Старший по бараку — от іще сволота страшна. От і скажи, замикають йото разом таки з нами в бараці на всю ніч, а поводиться начальством, не боїться нікого. Навпаки, його всі бояться. Кого наглядач продасть, кого сам у морду стукне. Інвалідом вважається, тому що палець у нього один одірваний у бійці, а мордою — урка. Ур— ка він і є, стаття кримінальна, але між іншими статтями начепили йому п'ятдесят вісім — чотирнадцять, тому і в цей табір потрапив.
Легка справа, зараз на папірець запише, наглядачеві передасть — от тобі і карцер на дві доби з виводом. То повільно сунули до дверей, а тут так густо, густо пішли, та з верхніх койок стрибають, як ведмеді, і сунуть усі у двері вузькі.
Шухов, тримаючи в руці уже скручену, давно бажану цигарку, зручно сплигнув, усунув ноги у повстяники і вже хотів іти, та пошкодував Цезаря. Не заробити ще од Цезаря хотів, а пошкодував його від душі: десь багато він про себе думає, Цезар, а не розуміє в житті нічогісінько: посилку одержавши, не воловодитися треба було над нею, а до перевірки нести скоріше в камеру збереження. З'їсти
— відкласти можна. А тепер — що ж Цезареві з посилкою робити? З собою усю торбище на перевірку виносити — сміх! — на п'ятсот горлянок сміх буде. Лишити тут — чого доброго, вхоплять, хто з перевірки перший у барак ускочить. (В Усть-Іжмі ще лютіші закони були: там, з роботи повертаючись, блатні випередять, поки задні увійдуть, а вже тумбочки їх вичищені).
Бачить Шухов — закрутився Цезар1, сюди-туди, та пізно. Пхає ковбасу і сало собі за пазуху — бодай з ними на перевірку вийти, хоч їх урятувати.
Пошкодував Шухов і навчив:
— Сиди,, Цезаре Марковичу, до останнього, притулися туди, в пітьмі, і до останнього сиди. Аж коли наглядач з днювальним буде койки обходити, у всі діри заглядати, тоді виходь. Хворий, мовляв! А я вийду перший і вскочу перший. Отак...
І побіг.
Спершу протискався Шухов навально (цигарку скручену оберігаючи, одначе в кулаці). У коридорі ж, спільному для двох половин бараку, і в сінях ніхто вже перед ним не пхався, звірохитре плем'я, а обліпили стіни у два ряди зліва, і в два справа — і тільки прохід посередині на одну людину лишили порожній: проходь на мороз, хто дурніший, а ми; й тут побудемо. І так цілий день на морозі, та ще тепер зайвих десять хвилин мерзнути? Дурнів, мовляв, нема. Здохни ти сьогодні, а я завтра!
Іншим разом і Шухов так само тиснеться до стіни. А зараз виходить кроком широким та ще й скалиться:
— Чого злякалися, придурки? Сибірського морозу не бачили? Виходь на вовче сонечко грітися! Дай, прикурити, дядю!
Прикурив у сінях і вийшов на ґанок. "Вовче сонечко" — так у Шухова у краю місяць жартома називають.
Високо місяць виліз! Ще стільки — і на самому версі буде! Небо біле, аж з пазеленню, зірки яскраві та рідкі. Сніг білий блищить, баракові стіни теж білі — і ліхтарі мало впливають.
Он біля того бараку натовп чорний густішає — виходять шикуватися. І он біля другого. І од бараку до бараку не так розмова гуде, як сніг рипить.
З приступців зійшовши, стало лицем до дверей п'ять осіб, і ще за ними троє. До тих трьох у другу п'ятку і Шухов пришику— вався.