Каяття давалося взнаки все відчутніше, йому все більше хотілося уникнути турбот бабусі і тітки, залишитися з мамою наодинці і перепросити у неї, підійти до неї і покірно, на самоті, сказати, що він знову буде дитиною і буде слухатися її в усьому. Але щойно він піднявся з місця, як бабуся відразу ж злякано запитала:
– Куди ти зібрався?
І він присоромлено зупинився. Вони лякалися кожного його руху. Він примусив усіх хвилюватися, і тепер вони побоюються, щоб він знову не втік. І як пояснити, що з них усіх він найбільше шкодує про цю втечу!
Стіл було накрито, і перед ним поставили нашвидкуруч приготовану вечерю. Бабця і покоївка мовчки сиділи поряд і не спускали з нього очей. Від їхньої близькості йому стало тепло й спокійно. Непокоїло лише те, що в кімнаті не було матері. Якби вона знала, як йому соромно, вона обов'язково прийшла б!
У цей момент на вулиці біля будинку зупинився екіпаж. Усі так різко позривалися зі своїх місць, що Едґар занепокоївся. Бабуся вийшла надвір, звідти почулися голоси, і він зрозумів, що це приїхав його батько. Едґар раптом знову відчув себе невпевнено, коли побачив, що залишився сам у кімнаті, тепер навіть ця нетривала самотність створювала йому дискомфорт. Батько був єдиною людиною, суворості якої побоювався Едґар. Хлопець уважно дослухався до того, що відбувається надворі, батько, здається, був збудженим, говорив голосно і роздратовано. Бабуся й мати заспокоювали його, намагалися настроїти м'якше. Але голос батька залишався суворим, поки він рішучими кроками попростував до будинку; кроки все наближалися і наближалися, їх чути було вже у сусідній кімнаті, потім перед самими дверима, і ось нарешті двері відчинилися.
Батько був дуже високим. Едґар завжди відчував себе страшенно маленьким поряд із ним, а особливо тепер, коли той так різко відчинив двері і було видно, що він знервований.
– Що ти собі думаєш, ти, неслухняний хлопчисько? Як тобі взагалі спала на думку така дурниця – тікати геть? Тобі не соромно – так налякати свою матір?
Його голос був суворий, а руки жваво жестикулювали. За ним навшпиньки прокралася до кімнати мама. Її обличчя залишалося в тіні, і його не було видно.
Едґар не відповів. Він відчував, що має виправдуватися, але не знав, як йому тепер розповісти, що його обдурили й побили. Чи зрозуміє його батько?
– Ну, чого ти мовчиш? Що трапилося? Ти повинен розповісти все! Що тобі не сподобалося? Коли людина тікає, вона мусить мати для цього якусь причину! Хтось тебе образив?
Едґар мовчав. Спогади про те, що трапилося, примусили його знову відчути лють, і він уже хотів поскаржитися батькові. Але тут побачив, – і від цього його серце мало не зупинилося, – як мати за спиною батька подає йому дивні знаки. Знаки, яких він спершу не зрозумів. Але тепер вона дивилася на нього, і в її погляді було благання. Вона мовчки прикладала до губ пальця – просила не видавати її.
Він відчув, як усе його тіло заливає тепла хвиля щастя. Едґар зрозумів, що мама просить його зберегти таємницю, що на його маленьких дитячих губах тепер опинилася її доля. І його охопила шалена гордість за те, що вона довіряє йому, він відчув у собі мужність пожертвувати собою, відчув бажання зробити свою провину ще більшою, щоб продемонструвати, що він уже справжній чоловік. Він зібрався і сказав:
– Ні, ні… ніякої причини не було. Мама була дуже доброю до мене, але я не слухався і погано поводився, а потім злякався покарання і втік.
Батько подивився на нього здивовано. Він сподівався чого завгодно, але не такого зізнання. Його гнів було обеззброєно.
– Ну, добре, якщо тобі прикро за власний вчинок, то це вже не так погано. У такому разі я не хотів би сьогодні більше про це говорити. Сподіваюся, надалі твої вчинки будуть більш обдуманими і таке не повториться!
Батько зупинився й уважно подивився на сина. Його голос пом'якшав.
– Ти такий блідий. Але мені здається, що ти сильно подорослішав. Сподіваюся, більше не робитимеш таких дитячих витівок. Ти вже справді не дитина і маєш поводитися належним чином!
Але Едґар увесь цей час не зводив очей з матері. Йому здавалося, що в її погляді світиться щось особливе. Чи, може, це просто відблиск полум'я в каміні? Але ні, її очі справді були вологі й блищали, а змовницька усмішка мовчки дякувала йому. Його відіслали спати, але він не сумував, що залишився сам. Йому було про що подумати, адже останнім часом так багато всього трапилося. Увесь біль останніх днів розтанув перед сильним почуттям від пережитої вперше в житті справжньої пригоди, і він був щасливий у передчутті майбутніх пригод. Надворі у темряві ночі шаруділи листям дерева, але це більше його не лякало. Він утратив нетерплячку пізнати справжнє життя відтоді, як довідався, яким багатоманітним воно насправді є. Йому здавалося, що сьогодні він уперше побачив життя в усій його оголеності, без численних вигадок, якими годують дітей, ховаючи неприємні сторони дійсності, побачив життя у всій його млосній, небезпечній красі. Він і не думав раніше, що бувають дні, настільки насичені несподіваними переходами від розпачу до радості, і його тішило, що попереду в нього ще багато таких днів, що ціле довге життя чекає на нього, аби відкрити перед ним свою таємницю. Він уперше зітнувся з такою неймовірною різнобарвністю дійсності, уперше, як йому здалося, зрозумів сутність людської натури, те, що люди потрібні одне одному, навіть коли їм здається, що вони вороги, і що це неймовірно солодке відчуття, коли тебе люблять. Він не міг ні про що і ні про кого думати з ненавистю, ні про що не шкодував і навіть до барона, цього ворога, цього звабника, не відчував більше ненависті, бо саме барон відчинив йому двері у світ нових почуттів.
Йому було солодко і приємно у темряві від усіх цих думок, які поволі перемішувалися з фантазіями, і він потроху засинав. Тут йому здалося, що раптом відчинилися двері і хтось тихо зайшов. Йому не вірилося, що це правда, та й очі його вже занадто злипалися від сну, щоб розплющувати їх. Але він відчув на щоці чийсь подих, теплий і приємний, він знав, що це мати схилилася над ним, цілує і гладить його по голові. Він насолоджувався її поцілунками і її сльозами, поцілував її у відповідь і зрозумів, що це примирення і подяка за його мовчання. Аж через багато років він збагнув, що ці мовчазні сльози були ще й особливою обіцянкою жінки на порозі старіння, обіцянкою, що відтепер вона належатиме тільки йому, тільки своїй дитині, що вона відмовляється від пригод, прощається з надією на палку пристрасть. Він не знав, що і вона була вдячна йому за порятунок від небезпечної пригоди і цими обіймами передала йому солодкаво-гірку ношу любові, ніби спадок для його майбутнього життя. Усе це хлопець тоді ще не розумів, але відчував, як приємно, коли тебе так люблять, і що ця любов якось пов'язує його з тією найбільшою у світі таємницею.
Коли мати забрала свою руку і її губи вже не цілували його, а сукня відшелестіла і зачинилися двері, на його вустах усе ще залишалось відчуття тепла. І його охопило бажання ще не раз відчути доторк таких теплих губ і такі ж ніжні обійми, хоча це віще передчуття такої бажаної і пекучої таємниці було вже затулене тінню сну. Ще раз перед ним кольоровими плямами пронеслися всі події останніх годин, ще раз спокусливо розкрилася перед ним книга його юності. І малий заснув. Так почався для нього глибший сон – сон його життя.