Вона взяла ключ у конторці, й вони мовчки побралися нагору. Кімната була гола, в кутку стояла валіза, обліплена наклейками, на стіні висіло фото Бориса, приколоте кнопками. Це була світлина з посвідчення особи, Лола її збільшила. "Вона такою й зостанеться, — подумав Борис, — коли я зроблюся старим мотлохом, на ній я завжди буду молодий". Йому захотілося подерти знімок на клапті.
— Ти такий понурий, — сказала Лола, — що скоїлося?
— Здихаю, — відказав Борис, — голова болить.
Лола схвилювалася.
— Ти часом не захворів, любий мій ? Хочеш піґулку?
— Ні, воно минеться, вже попускає.
Лола взяла його за підборіддя й підняла голову.
— В тебе такий вигляд, наче ти гніваєшся на мене. Ти гніваєшся на мене? Авжеж, ти гніваєшся! Що я зробила?
Вона геть утратила голову.
— Та не гніваюсь я, ти з глузду з'їхала, — мляво запротестував Борис.
— Ні, ти гніваєшся. Але що я зробила? Ти краще мені сказав би, то я все тобі пояснила б. Звісно ж, це непорозуміння. Все можна поправити. Борисе, благаю тебе, скажи, що ж, врешті, сталося.
— Та нічого.
Він обняв її за шию й поцілував у вуста. Лола затремтіла. Борис вхлинав її духмяний подих і відчував на своїх губах вогку голизну. Він був геть збурений. Лола вкривала поцілунками його лице; вона трохи задихалася.
Борис відчув, що бажає Лолу, і втішився з цього: бажання відсмоктувало його понурі думки, так само, втім, як і всі інші роздуми. В голові зашумував якийсь вир, і вона вмент спорожніла. Він поклав руку на Лолине стегно і крізь шовкову сукню торкнувся її тіла: тепер він був цією долонею, що лежить на шовковистій шкірі. Він легенько стиснув пальці, й тканина ковзнула поміж ними, наче тонесенька шкірочка, пестлива і мертва; під нею чинила опір справжня шкіра, еластична й лискуча, наче сап'янова рукавичка. Лола жбурнула свою накидку на ліжко, і її голі руки стрімко обняли його за шию; вона гарно пахла. Борис бачив її виголені пахви з крихітними колючими голубувато-чорними цятками: вони скидалися на шпичаки глибоких скабок. Борис і Лола стояли на тому ж місці, де їх охопило бажання, в них не було сили рушити. Ноги в Лоли затремтіли, й Борис подумав було, що вона зараз поволі осяде на килим. Він притис її до себе й відчув ніжну ваговитість її грудей.
— Ох! — застогнала Лола.
Вона відкинулася назад, і він був зачарований цим блідим обличчям з пухкими вустами, цією головою Медузи. Він подумав:"Це останні прегарні дні". І ще дужче стиснув її в обіймах. "Якогось ранку вона вмить зійде внівеч". Він більше не почував ненависти до Лоли; притиснувшись до неї, він почував себе міцним і худорлявим, сплетеним з одних тільки м'язів, він огортав її руками й боронив од старости. Затим настала хвиля марення і сну: він поглянув на Лолині руки, білі, мов коси старої жінки, і йому здалося, що він тримає в обіймах старість і що її потрібно стискати щосили, аж поки не задушиш.
— Ти так міцно обнімаєш мене, — щасливо простогнала Лола, — мені боляче. Я хочу тебе.
Борис вивільнився; він був трохи вражений.
— Дай мені піжаму, я роздягнуся у ванні.
Він увійшов до туалетної кімнати і замкнувся на ключ: він не любив, що Лола заходить туди, коли він роздягається. Борис умив обличчя й ноги і бавився, посипаючи ноги тальком. Він геть заспокоївся. Він подумав:"Чудасія якась". Голова його була важка й каламутна, він уже й не знав гаразд, про що думати. "Треба буде побалакати про це з Делярю", вирішив він. За дверима на нього чекала Лола, вона, звісно ж, була вже гола. Та йому не хотілося поспішати. Голе тіло, повне голих запахів, щось приголомшливе, це було те, чого Лола не здатна була збагнути. Тепер йому треба було пірнути в глибінь тяжкої чуттєвости з міцним, яскравим запахом. Коли він уже всередині, все йде як слід, та перед цим ніяк не позбудешся страху. "Принаймні, — роздратовано подумалося йому, — я не хочу знепритомніти, як минулого разу". Він старанно причесався над умивальницею, щоб перевірити, чи не випадає волосся. Та на білій порцеляні не було й волосини. Одягнувши піжаму, він відчинив двері й увійшов до кімнати.
Гола-голісінька, Лола лежала в ліжку. Це була інша Лола, лінькувата і небезпечна, вона пильнувала за ним крізь вії. Її тіло на голубій ковдрі було сріблясто-біле, як рибина зісподу, з рудуватим трикутним жмутком волосся під животом. Вона була прегарна. Борис підійшов до ліжка й почав розглядати її зі змішаним почуттям хвилювання й огиди; вона простягнула до нього руки.
— Зачекай, — мовив Борис.
Він клацнув вимикачем, і світло погасло. Кімната зробилася геть червона: на будинку навпроти, на четвертому поверсі, нещодавно повісили світляну рекламу. Борис ліг біля Лоли й почав пестити її груди і плечі. Її шкіра була така ніжна, мов би вона й не скидала своєї шовкової сукні. Перса її вже трохи втратили свою пружність, та Борису це подобалося: це були перса жінки, яка вже прожила більшу половину життя. Треба було не гасити світло, через цю кляту рекламу він все одно бачив її обличчя, бліде в червоних відкидах, її чорні губи: вона виглядала страдницею, її очі були суворі. Борис відчув у собі щось тяжке й траґічне, точнісінько як у Німі, коли на арену вибіг перший бугай: щось мало статися, щось неухильне, жахливе і банальне, мов кривава загибель бугая.
— Скинь піжаму, — благально сказала Лола.
— Ні, — відказав Борис.
Такий був у них ритуал. Щоразу Лола просила його скинути піжаму, а він повинен був відмовлятися. Лолині руки ковзнули під куртку і почали його ніжно пестити. Борис засміявся.
— Ти лоскочеш мене.
Вони зіллялися в поцілунку. За мить Лола взяла його руку і притисла її до свого живота, до рудого чубчика поміж ногами: в неї завжди були чудернацькі вимоги, й Борис часом змушений був опиратися. Декілька хвиль його рука непорушно лежала на Лолиних стегнах, а потім він поволі підняв її до плечей.
— Йди, — сказала Лола, тягнучи його на себе, — я обожнюю тебе, йди ж! Іди!
Вона відразу ж застогнала, і Борис подумав:"Ну от, зараз я зомлію!" В'язка хвиля піднімалася від сідниць до потилиці. "Не хочу", сказав собі Борис, зціплюючи зуби. Та раптом йому здалося, ніби його піднімають за шкуру, мов кролика, він упав на Лолине тіло, й більше не було нічого, крім багрової, сласної круговерти.
— Милий мій, — промовила Лола.
Вона лагідно відсунула його набік і вилізла з ліжка. Борис так і лишився лежати, знищений, уткнувшись обличчям у подушку. Він почув, як Лола відчиняє двері туалетної кімнати, й подумав:"Коли з нею порвемо, я буду втримуватися від сексу, не треба мені прикрощів. Кохання мені огидне. Якщо точніше, то мені не так огидно, як страшно провалюватися в цю прірву, де сам себе не тямиш. Вже не знати, що робиш, почуваєш себе опанованим, крім того, нема сенсу обирати собі жінку, з усіма виходить так само, це просто фізіолоґія". Він повторив з огидою:"Фізіолоґія"! Лола чепурилася на ніч. Плюскіт води був приємний і невинний. Він слухав його із задоволенням. Отакий плюскіт, плюскіт джерела, чують у своїх мареннях люди, що вмирають у пустелі від спраги. Борис спробував уявити собі, що він марить. Кімната, багрове світло, плюскіт — все це марення, зараз він опиниться в пустелі, на піску, в пробковому шоломі, насунутому на очі. Раптом перед ним постало обличчя Матьє. "Чудасія, — подумав собі він, — чоловіків я люблю більше від жінок. З жінкою я й на чверть не такий щасливий, як із чоловіком. Але я нізащо у світі не хотів би спати з чоловіком". Він з радістю подумав:"Ченцем, ось ким я стану, коли покину Лолу!" Він відчув себе сухим і чистим. Лола плигнула в ліжко й обняла його. Вона пестила його чуприну, запала довга мовчанка. Борис вже бачив, як кружеляють зорі, аж Лола заговорила. В цій багровій ночі її голос видавався химерним.
— Борисе, в мене нікого немає, крім тебе, я одна в цьому світі, люби ж мене, я хочу думати тілько про тебе. Коли я думаю про своє життя, мені хочеться піти й утопитися, мені потрібно думати про тебе цілий день. Не зраджуй мене, любове моя, не завдавай мені болю, ти все, що в мене зосталося. Я в твоїх руках, любове моя, не роби мені боляче, не роби мені боляче, я сама-самісінька!
Борис зненацька прокинувся і з цілковитою ясністю усвідомив, що відбувається.
— Якщо ти й сама, то це тому, що тобі воно до вподоби, — спокійно відказав він, — бо ти гордовита. Якби не це, то ти б покохала старшого від себе чоловіка. Я надто молодий і не можу завадити твоїй самоті. В мене таке враження, що тим-то ти мене й обрала.
— Не знаю, — сказала Лола, — я палко тебе кохаю, це все, що я знаю.
Вона жадібно стисла його в обіймах. Борис іще чув, як вона каже:"Обожнюю тебе", а тоді геть провалився в сон.
ІІІ
Літо. Повітря було густе і тепле; Матьє простував посеред вулиці, під безхмарним небом, його руки метлялися, немов би розгортаючи важкі позолочені штори. Літо. Літо для інших. Для нього ж починався чорний день, що, звиваючись, триватиме аж до вечора, якийсь похорон на сонці. Адреса. Гроші. Треба гасати по всьому Парижу. Адресу дає Сара. Гроші позичить Даніель. Або Жак. Він уявляв себе вбивцею, відблиск цього марення залишався в глибині його очей, розчавлених сліпучою навалою світла. Вулиця Деламбр, 16. Це тут; Сара мешкала на шостому поверсі, й ліфт, звичайно ж, не працював. Матьє піднявся пішки. Потойбіч зачинених дверей жінки займалися хатніми справами, у хвартухах, пообв'язувавши голови рушниками; для них теж починався день. Який буде цей день? Матьє трохи захекався, натискаючи кнопку дзвінка, він подумав:"Треба займатися ґімнастикою". Він тоскно подумав:"Отак я й кажу собі щоразу, коли піднімаюся східцями". Він почув дрібну ходу; лисий чоловічок зі світлими очима, усміхаючись, відчинив йому двері. Матьє впізнав його, це був німець, еміґрант, він часто бачив у кав'ярні "Дом", як той побожно смакує каву зі сметанкою або сидить за шахівницею, не зводячи очей із фіґур і облизуючи товсті губи.
— Я хотів би бачити Сару, — сказав Матьє.
Чоловічок споважнів, уклонився, клацнув підборами; у нього були фіолетові вуха.
— Веймюллер, — з готовністю сказав він.
— Делярю, — байдуже відказав Матьє.
Чоловічок знову люб'язно усміхнувся.
— Заходьте, заходьте, — мовив він, — вона внизу, в майстерні, буде рада вам.
Він запровадив його до передпокою і кудись подріботів.