"Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита".
— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.
Івіш вибухнула іронічним сміхом.
— Що, неправда? — поспитав Матьє.
— Ну... якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини...
— Та й що?
— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього... пропащий вигляд.
Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.
— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.
Івіш зневажливо посміхнулася.
— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.
Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.
— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?
— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.
— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.
— Гаразд, менше з тим.
— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.
— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.
Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.
— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.
— Ви про що? — здивовано запитала вона.
— Про цю "пропащу людину".
— Ми знову про це будемо говорити?
— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.
Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.
— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.
Вона затнулася, вигляд у неї був такий, наче вона підшукує слова. Деколи вона вже розтуляла було рота, й Матьє здавалося, що вона заговорить, та вона мовчала. Потім озвалася:
— Мені начхати, така людина чи якась інша.
Івіш намотала пасмо своїх кіс на пальця і смикнула, немов би хотіла вирвати. Аж раптом хутко докинула, втупившись у носаки своїх черевичків:
— Ви влаштувалися у житті й не поступитеся цим ні за які гроші.
— Он воно що! — вигукнув Матьє. — І що ж ви про це знаєте?
— Таке в мене враження: ваше життя остаточно визначилося, й ваші ідеї теж. Ви простягаєте руку до речей, якщо вважаєте, що вони у вашому засягу, та з місця не зрушите, щоб їх узяти.
— Що ви про це знаєте? — повторив Матьє. На інше він не спромігся: вважав, що вона має рацію.
— Як на мене, — втомлено сказала Івіш, — як на мене, то ви нічим не хочете ризикувати, для цього ви надто розумні. — І облудно додала: — Та відтоді, як ви сказали мені, що ви інший...
Матьє раптом подумав про Марсель, і йому зробилося соромно.
— Ні, — тихо промовив він, — я такий, як ви й думаєте.
— Так отож! — переможно вигукнула вона.
— Ви... ви вважаєте, що це можна тільки зневажати?
— Навпаки, — поблажливо мовила Івіш, — мені здається, так найліпше. З Ґоґеном життя було б неможливе. — І без крихти іронії докинула: — З вами почуваєшся в безпеці, не боїшся чогось непередбаченого.
— Справді, — сухо відказав Матьє. — Якщо ви хочете сказати, що я не дозволяю собі ніяких витівок... Знаєте, я так само охочий до них, як і всі інші, та вважаю так не годиться.
— Та знаю, — сказала Івіш, — все, що ви робите, завжди... таке методичне...
Матьє відчув, що він блідне.
— Про що ви говорите, Івіш?
— Та про все, — невизначено відказала вона.
— Ой ні, ви маєте на увазі щось конкретне.
Не дивлячись на нього, вона пробурмотіла:
— Щотижня ви приходите із номером "Смен а Парі", складаєте проґраму розваг на тиждень...
— Івіш! — обурився Матьє. — Це ж для вас!
— Знаю, — ґречно відказала вона, — я дуже вам вдячна.
Матьє був радше здивований, ніж ображений.
— Івіш, я нічогісінько не розумію. Хіба ви не любите слухати концерти, відвідувати виставки полотен?
— Люблю.
— Ви так мляво це кажете.
— Я справді люблю... Та я терпіти не можу, — вигукнула вона з несподіваним шалом, — коли мої уподобання перетворюють ув обов'язок.
— Ага!.. Та ви ж... ви просто нічого не любите! — вигукнув Матьє.
Вона підняла голову і відкинула коси назад, її широке бліде обличчя відкрилося, очі засяяли. Матьє був приголомшений: він дивився на тонкі мляві губи Івіш і не міг второпати, як це міг він їх цілувати.
— Якби ви сказали мені про це, — жалісно мовив він, — то я ніколи вас не силував би.
Він водився з нею по концертах, виставках, розповідав про картини, а вона тим часом його ненавиділа.
— Що мені з тих картин, — не слухаючи його, сказала вона, — якщо я не можу ними володіти. Щоразу я мало не лусну від люті й бажання забрати їх із собою, та до них навіть доторкнутися не можна. А поруч ви, такий спокійний, шанобливий, мов на вечірні.
Вони замовкли. Івіш знай супилася. Матьє зненацька відчув, як у нього стислося в горлі.
— Івіш, даруйте мені за те, що сталося вранці.
— Вранці? — здивувалася Івіш. — Та я про це й не думала, мої думки всі були про Ґоґена.
— Це більше не повториться, — провадив Матьє, — сам не знаю, як воно сталося.
Він казав це, щоб заспокоїти свою совість: зрозуміло було, що нічого вже не поправити. Івіш не відповідала, й він через силу провадив:
— А ще ці музеї й концерти... Якби ви знали, як я шкодую! Мені здавалося, що вам цікаво... Та ви ніколи нічого не казали.
З кожним словом він розумів, що треба зупинитися. Та щоразу народжувалося інше слово, і його язик молов і молов. Він говорив з огидою до себе, з короткими спазмами. Він додав:
— Я постараюся змінитися.
"Який же я відразливий", подумалося йому. Од відчайдушної люті щоки його аж запашіли. Івіш похитала головою.
— Змінити себе неможливо, — сказала вона. Говорила вона розважливо, і Матьє щиро ненавидів її. Вони мовчки йшли біч-о-біч, світло струменіло на них, неначе повінь, і обоє ненавиділи одне одного. Та водночас Матьє бачив себе очима Івіш і жахався сам із себе. Вона підняла руки до чола і стисла скроні пальцями.
— Далеко ще?
— Чверть години. Стомилися?
— Ще й як! Даруйте, це все ті картини. — Вона тупнула ногою і розгублено подивилася на Матьє. — Вони вже втікають од мене, перемішуються у моїй голові. І так щоразу.
— Вам хочеться додому? — майже з полегшенням поспитав Матьє.
— Гадаю, так буде краще.
Матьє зупинив таксі. Тепер він квапився залишитися на самоті.
— Бувайте, — не дивлячись на нього, сказала Івіш.
Матьє подумав:"А "Суматра"? Треба мені йти туди чи ні?"
Та йому більше не хотілося бачити її.
Таксі рушило з місця, і якусь мить Матьє стурбовано дивився йому вслід. Потім у ньому немов би зачинилася якась брама, і він почав думати про Марсель.
VII
Роздягнений по пояс Даніель голився перед дзеркальною шафою. "Сьогодні до полудня буде по всьому". Це був непростий план: подія була вже тут, в електричному світлі, в легенькому шкрябанні бритви; її не можна було віддалити, ба навіть наблизити, щоб усе воно скінчилося якомога швидше: її просто треба було пережити. Була насилу десята година, та полудень уже був присутній у кімнаті, круглий і пильний, неначе око. За ним не було нічого, тільки невиразна пополудня пора, що звивалася і повзла, ніби хробак. В очах у Даніеля гніздився біль, він мало спав, під губою в нього був прищ, крихітна червона цятка з білим вершечком: тепер так бувало щоразу, коли він напивався. Даніель прислухався: ні, це вуличний шум. Він подивився на прищ, червоний і запалений, — а ще ж були великі півкола синців попід очима, — і подумав:"Я руйную себе". Він обачно шкрябав бритвою побіля прища, щоб його не зчикрижити; залишиться маленький кущик щетини, то й нехай: Даніель страх як боявся порізатися. І водночас він наслухав: двері кімнати були прочинені, щоб краще чути; він казав собі:"Тепер я її не проґавлю".
Ось пролунало легеньке, майже нечутне шурхотіння; Даніель підскочив до порога з бритвою в руці і різко відчинив двері. Та було запізно, дівчисько його випередило: воно втекло, зачаїлося, мабуть, десь у кутку на сходовому майданчику і, затамувавши подих, чекало, почуваючи, як гамселить у грудях серце. На солом'яному килимку для ніг Даніель угледів букетик гвоздик. "Сученя плюгаве", голосно сказав він. Це дочка консьєржки, він був певен. Варто було тільки глянути в її очиці смаженої рибини, коли вона з ним здоровкалася. Це тривало вже два тижні: щодня, повертаючись зі школи, вона клала гвоздики біля його дверей. Ударом носака він загилив квіти на східці. "Треба бути насторожі в передпокої цілий день, тільки тоді я застукаю її". Він з'явиться з голим торсом і знищить її суворим поглядом. Йому подумалося:"Вона любить моє обличчя. Обличчя і плечі, бо це відповідає її ідеалові. Для неї буде ударом побачити мої волохаті груди". Він повернувся до кімнати і знову почав голитися. В дзеркалі він бачив своє похмуре і шляхетне обличчя з синюватими щоками; з якоюсь досадою він подумав:"Воно їх і збуджує". Обличчя арханґела; Марсель називала його своїм любим арханґелом, а тепер доводиться терпіти ще й погляди цієї малої мандрьохи, котра аж нестямлюється од тічки. "Блудяги!" — роздратовано подумав він. Даніель трохи нагнувся і одним вправним порухом бритви зчесав прища. Незлецький жарт — знівечити обличчя, яке вони так люблять. "Та де там! Обличчя із близною — це те ж таки обличчя, воно завжди щось означає: від цього я ще дужче стомлюся". Він підійшов до дзеркала і невдоволено подивився в нього, потім сказав:"І все-таки мені подобається бути вродливим". Вигляд у нього був стомлений. Він ущіпнув себе за стегно:"Треба було б скинути бодай кілоґрам". Сім шклянок віскі випив він учора ввечері на самоті в "Джонні". До третьої години ночі він не міг зважитися піти додому, тому що йому було страшно покласти голову на подушку і відчути, як занурюєшся в морок з думкою, що настане завтрашній день. Даніель подумав про собак із Константинополя: їх ловлять на вулицях і зав'язують у мішки, садовлять у кошики, а потім вивозять на пустельний острів; там вони одне одного роздирають на шматки і з'їдають; вітер у відкритому морі часом доносить їхнє виття до моряків.