Вона більше ні про що не думала, тільки провела долонею по косах і почала очікувати:"Вранці мене завжди нудить двічі". Відтак вона раптом пригадала обличчя Матьє, його наївний і переконаний вигляд, коли він казав:"Ми ж позбудемося його, правда", і її пронизав спалах ненависти.
Воно прийшло. Спочатку вона подумала про вершкове масло і відчула огиду до нього, їй здалося, ніби вона жує кавалок жовтого несвіжого масла, а потім у глибині її горла немов би прозвучав короткий сміх і вона схилилася над умивальницею. На губах висіла довга нитка, вона закашлялася, щоб звільнитися від неї. Це не викликало в неї огиди. Та вона часто почувала огиду до самої себе: минулої зими, коли в неї був пронос, вона не хотіла, щоб Матьє доторкався до неї, їй ввесь час видавалося, ніби вона смердить. Вона подивилася на слиз, що повільно сповзав ув отвір умивальниці, залишаючи лискучий липкий слід. Півголосом вона прошепотіла:"Ну, й чудасія!" Ці виділення не викликали в неї відрази: адже це було життя, таке ж саме, як зародження липких весняних бруньок, все воно викликає не більшу огиду, ніж пахучий рудий клей на тих бруньках. "Не це огидне". Марсель налляла трохи води, щоб помити умивальницю, млявими порухами скинула сорочку. Вона подумала:"Якби я була твариною, то мені дали б спокій". Вона змогла б віддатися в обійми цієї живильної знемоги, купатися в ній, немов у лоні величезної щасливої втоми. Та вона не тварина. "Ми позбудемося його, правда ж?" З учорашнього вечора вона почувалася зацькованою.
У дзеркалі відбивалося її обличчя, оточене олив'яними відбликами. Марсель підійшла ближче до дзеркала. Вона не дивилася ні на свої плечі, ні на груди: вона не любила свого тіла. Вона розглядала свій живіт, широку плодоносну утробу. Сім років тому, вранці, — Матьє тоді вперше провів з нею ніч, — вона підійшла до дзеркала з тим самим нерішучим подивом, тоді їй подумалося:"Значить, і мене можна любити"! — вона споглядала свою гладеньку шовковисту шкіру, що скидалася на тканину, тіло її було тільки поверхнею, поверхнею і більш нічим, створеною для того, щоб відбивати чисту гру світла і брижитися в пестощах, наче море од вітру. Сьогодні це вже не те тіло: вона подивилася на свій живіт і перед супокійною щедрістю цих родючих ланів знову дізнала відчуття, котре переслідувало її за дитячих літ, коли вона бачила жінок, які годували груддю немовлят в Люксембурзькому саду: звідти оцей страх і відраза, і сподівання теж звідти. Вона подумала:"Це тут". У цій утробі маленька кривава полуничка з невинною поспішністю квапилася жити, маленька кривава ягідка, геть безмозка, яка ще навіть не стала твариною, ягідка, яку вишкребуть вістрям ножа. "О цій порі багато інших теж дивляться на свій живіт і теж думають:"Це тут". Але ж вони пишаються". Вона стенула плечима: що ж, воно було створене для материнства, це тіло, що так бездумно й безглуздо розквітло. Та люди вирішили, що має бути інкаше. Вона піде до тієї старої: треба тільки уявити, що це фіброма. "Втім, зараз це і справді всього лиш фіброма". Вона піде до тієї старої, розставить ноги, й та буде шкребти поміж її стегнами своїм знаряддям. А потім про це ніхто вже й балакати не буде, залишиться тільки ганебна згадка, всі ж через це проходять. Вона повернеться до своєї рожевої кімнати, знову читатиме книжки, потерпатиме від шлунку, а Матьє буде приходити чотири ночі на тиждень і скількись часу поводитиметься з нею з лагідним розчуленням, як з молодою матір'ю, і кохаючись, удвічі буде обережніший, і Даніель, Арханґел Даніель теж інколи приходитиме... Втрачена можливість, от що! Марсель зненацька впіймала у дзеркалі свій погляд і хутко відвернулася: їй не хотілося ненавидіти Матьє. Вона подумала:"Треба все ж таки братися до умивання".
Їй бракувало снаги. Вона знову сіла на ліжко, обережно поклала долоню на живіт, якраз над темними волосинами, легенько натиснула і подумала з якоюсь ніжністю:"Це тут". Та ненависть не складала зброї. Марсель старанно переконувала себе:"Я не почуваю ненависти до нього. Це його право, завжди ж ми казали, що як щось станеться... Він не міг знати, це не його вина, я ніколи нічого йому не казала". На мить вона повірила, що зможе розслабитися, нічого вона так не боялась, як ненавидіти його. Та відразу ж здригнулася:"А як я могла йому розповідати? Він же ніколи нічого не запитував у мене". Звичайно, вони раз і назавжди домовилися, що розповідатимуть одне одному про все, та зручно це було, в основному, для нього. Він полюбляв говорити переважно про себе, демонструвати ріжні виверти своєї свідомости, свої моральні тонкощі. Що ж до Марсель, то їй він довіряв, мабуть, з лінощів. Він не переживав за неї, просто думав:"Якщо у неї щось є, то вона мені скаже". Та вона не могла сказати: в неї не виходило. "Все-таки він повинен був знати, що я не можу говорити про себе, я не досить люблю себе для цього". З Даніелем було інакше, той умів зацікавити її саму собою: він так гарно розпитував її, дивлячись на неї своїм ласкавим поглядом, а поза тим, у них була спільна таємниця. Даніель був такий загадковий, він провідував її потайці, й Матьє не знав про їхню близькість, втім, нічого такого вони не робили, це був легенький фарс, та це змовництво витворювало поміж ними легку чарівливу приязнь; і тепер Марсель не переживала, що в неї так мало особистого життя, бо в неї було те, що належало тільки їй і його не треба було ділити з кимось іншим. "Просто йому треба було поводитись, як поводиться Даніель, — думала вона. — Чому тільки Даніель вміє розв'язати мені язика? Якби він трохи мені допоміг..." Ввесь вчорашній день у неї клубок стояв у горлі, їй хотілося крикнути:"А якщо його залишити?" Ох, якби ж то він завагався бодай на мить, то я йому так і сказала. Та щойно він прийшов, як відразу ж зробив наївне обличчя:"Ми його позбудемося, правда ж?" І вона не змогла сказати йому це. "Він був стурбований, ідучи од мене: йому не хотілося, щоб ця жінка покалічила мене. Це справді так: він шукатиме адреси, буде зайнятий цим, тепер, коли в нього немає лекцій, це все ж таки краще, ніж морочити собі голову з цією малою. Звичайно, він почуває досаду, як людина, що розбила китайську вазу. Та, по суті, його совість геть спокійна... Мабуть, він пообіцяв собі, що обдарує мене коханням по самісінькі вуха". Вона криво посміхнулася:"Авжеж. Тільки йому доведеться поспішити: незабаром я вийду з того віку, коли кохають".
Вона зціпила руки на простирадлі, жахнулася:"Якщо я почну його ненавидіти, то що ж мені залишиться?" Та й хіба ж знала вона, чи хочеться їй цю дитину? Здаля, у дзеркалі, вона бачила темну, трохи зів'ялу масу: то було її тіло, тіло безплідної султанші. "Тільки чи вижило б це дитя? Я ж геть негодяща". Вона таки піде до тієї старої. Потайці піде, вночі. Й та погладить її коси, як зробила вона це Андре, і з мерзенним змовницьким виглядом назве її "киця моя":"Якщо ти незаміжня, то нагуляти отаке черево — така ж мерзота, як і тріпер ухопити, у мене венерична хвороба — ось що потрібно собі казати".
Та вона не втрималася й ніжно провела долонею по животі. Вона подумала:"Це там". Там. Щось живе і нещасне, як і вона. Таке ж абсурдне й нікчемне життя, як і її... І зненацька вона з пристрастю подумала:"Він був би мій. Навіть недоумок, навіть каліка, — та мій". Але це потаємне бажання, ця ще не зовсім усвідомлена обітниця була така неймовірна, така непристойна, приховувати її потрібно було від стількох людей, що вона раптом відчула себе винною і сама з себе жахнулася.
VI
Перше, що впадало в око: над вхідними дверима висів герб Французької республіки і триколірні прапори — це відразу ж задавало тон. Потім — величезні порожні зали, залиті академічним світлом, що струменіло крізь матові вітражі: воно сліпило, мов полиск щирого золота, й відразу ж тануло, блякло. Світлі стіни, шпалери з брунатного оксамиту: Матьє подумав:"Французький дух". Повнісінько французького духу, він був скрізь, у косах Івіш, на руках Матьє: блякле сонце і врочиста тиша, що панували у цих салонах; Матьє відчував, як його гнітить тягар громадянських обов'язків: говорити тут належало тихо, до предметів на виставці не торкатися, а критичні міркування висловлювати зважено і твердо, та ще й не забувати про найбільшу з-поміж усіх французьких чеснот — Доречність. Крім цього, звичайно ж, на стінах були барвисті плями, себто картини, та Матьє перехотілося дивитися на них. І все ж таки він потяг Івіш за собою і показав їй бретонський пейзаж із розп'яттям, Христоса на хресті, букет, двох таїтянок, що навколішки стоять на піску, і вершників із племені маорі. Івіш мовчала, й Матьє запитував себе, про що вона думає. Часом він намагався дивитися на картини, та це нічого не давало:"Картини не захоплюють, — роздратовано подумав він, — вони пропонують себе; тільки від мене залежить, існують вони чи ні, я вільний перед ними". Занадто вільний: це створювало для нього додаткову відповідальність, і він почувався винним.
— А ось Ґоґен, — мовив він.
Це було маленьке квадратне полотно з табличкою "Автопортрет художника". Ґоґен, блідий і з пригладженою чуприною, величезне підборіддя, на виду тонка інтеліґентність і журна дитяча зарозумілість. Івіш нічого не сказала у відповідь, і Матьє крадькома глянув на неї; він бачив тільки її коси, без позолоти, бо на них падало каламутне денне світло. Минулого тижня, дивлячись на цей портрет уперше, він знаходив його прегарним. Тепер йому було байдуже. Втім, він і не бачив картини: Матьє був пересичений реальністю, істиною, пронизаний духом Третьої Республіки; він бачив усе, що було реальне, він бачив тільки те, що було залите цим класичним світлом, — стіни, картини в рамах, шкарубкі фарби на полотнах. Та не самі полотна: картини згасли, і здавалося неймовірним, як у цій повені доречности знайшлися люди, що малювали, зображали на полотнах неіснуючі передмети.
Увійшов якийсь пан із дамою. Пан був довготелесий, червонощокий, очі, мов ґудзики на черевиках, м'яка біла чуприна; дама скидалася радше на ґазель, на взір їй було років із сорок. Допіру ввійшовши, вони вже почувались як удома: либонь, це була звичка чи, може, якийсь незаперечний зв'язок поміж молодявим виглядом цих людей і якістю освітлення; мабуть, освітлення національних виставок так добре законсервувало цю пару.