Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею... Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.
— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.
Матьє не відповів.
— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.
— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.
— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.
— Ну, добре, а якщо раптом допустять?
— Гаразд, не буду пити.
Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. "Я такого б не зробив, я був надто обережний". Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.
— Зараз я принесу відерце з кригою.
— Дякуємо, — відказала Івіш.
Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.
— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.
Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.
— Це гарно.
Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.
— Мені хочеться цигарку.
Матьє дістав з кишені пачку "Ґолд флейк" і простягнув їй.
— Зараз дам припалити.
— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.
Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:
— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.
— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.
— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.
Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.
Матьє подумав про Сару.
— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.
На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.
— Про що ви думаєте? — повторив він.
— Я... — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.
— А все ж таки?
— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка... дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.
— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.
Івіш мимоволі посміхнулася.
— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.
— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.
— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.
— Ви боїтеся провалитися, еге ж?
— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.
Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.
— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.
Вона знову почала перебирати пасма своїх кіс.
— Якби оце мені сміливости... — вагаючись, мовила вона.
— То що б ви зробили? — з тривогою поспитав Матьє.
— Та все одно що. Все, що завгодно, аби лиш не вертатися туди, я не хочу збавляти там своє життя, не хочу!
— Таж ви мені казали, що ваш батько за рік чи за два, може, продасть свій тартак і вони переберуться до Парижа.
— Терпіти! Всі ви такі, — вигукнула Івіш, пронизуючи його поглядом, що просто блискавки метав од гніву. — Хотіла б я подивитися на вас там! Два роки в цій дірі, терпіти два роки! Ви не можете второпати, що це два роки, які будуть украдені з життя? В мене тільки одне життя, — шалено вигукнула вона. — Ви кажете так, ніби жити будете вічно. Як вас послухати, то втрачений рік відшкодується!— На її очах заблищали сльози. — Неправда, не відшкодується, моя молодість там буде збігати, наче вода в пісок. Я хочу жити зараз, я ще не почала, немає коли чекати, я вже стара, мені двадцять один рік!
— Івіш, прошу вас, — мовив Матьє, — ви лякаєте мене. Принаймні спробуйте чітко пояснити мені, як ви склали практичні роботи. У вас то вдоволений вигляд, то ви у відчаї.
— Я скрізь провалилася, — похмуро відказала вона.
— Я думав, що ви успішно склали фізику.
— Дзуськи! — іронічно сказала Івіш. — З хімією були одні сльози, я не змогла втовкмачити собі у голову оті дозування, все марно.
— Та чому ви обрали саме це?
— Що?
— Природничі дисципліни.
— Так треба ж було вирватися із Лаона, — люто відказала вона.
Матьє безсило махнув рукою; обоє замовкли. З кав'ярні вийшла жінка і поволі пройшла біля них; вона була вродлива, з маленьким зграбним носиком на гладенькому обличчі, здавалося, вона когось шукала. Івіш спочатку відчула її парфуми: вона поволі підняла похмуре обличчя, потім угледіла ту красуню й умить перемінилася на виду.
— Пречудове створіння, — глибоким тихим голосом промовила вона.
Матьє злякався цього голосу.
Жінка спинилася, мружачи очі від сонця, їй могло бути років із тридцять п'ять, через легкий креп сукні просвічували її довгі ноги; та Матьє не хотілося на них дивитися, він дивився на Івіш. Івіш стала майже потворна, вона щосили зціпила долоні. Якось вона сказала Матьє:"Ці маленькі носики, мені хочеться їх укусити". Матьє трохи нахилився і побачив її на три чверті; в неї був сонний і жорстокий вигляд, і йому подумалося, що вона хоче кусатися.
— Івіш, — лагідно погукав Матьє.
Вона не відповіла; Матьє знав, що вона може відповісти: він для неї більше не існував, вона була геть сама.
— Івіш!
Саме в такі хвилини вона була йому найлюбіша, коли її маленьке чарівливе і майже ґраційне тіло переймалося болісною потугою, палючою, каламутною й ошуканою любов'ю до краси. Він подумав:"Я негарний", і тепер уже він відчув себе самотнім.
Жінка подалася геть. Івіш провела її поглядом і з шалом пробурмотіла:
— Часом хочеться бути чоловіком.
Вона коротко засміялася, і Матьє сумно поглянув на неї.
— Матьє Делярю просять до телефону! — погукав посильний.
— Це я, — сказав Матьє.
І підвівся.
— Перепрошую, це Сара Ґомес.
Івіш холодно посміхнулася; він увійшов до кав'ярні й спустився по східцях.
— Пан Делярю? Перша кабіна.
Матьє взяв слухавку, двері кабіни не зачинялися.
— Гало, це Сара?
— Ще раз добридень, — пролунав гугнявий голос Сари. — Так от, все домовлено.
— Ох, я такий радий.
— Треба тільки поспішити: в неділю він відбуває до Сполучених Штатів. Він хотів би зробити це не пізніш, як післязавтра, щоб у перші дні мати змогу наглядати за нею.
— Добре... Гаразд, я сьогодні попереджу Марсель, от тільки це трохи несподівано і мені треба знайти гроші. Скільки він хоче?
— Ох, я шкодую, — сказала Сара, — але він просить чотири тисячі готівкою, я наполягала, їй-богу, я сказала, що у вас із грішми скрутно, та він і слухати нічого не хотів. Підлий жидяра, — зі сміхом додала вона.
Сару переповнювало невикористане співчуття, та коли вона бралася зробити послугу, то ставала грубувата і ділова, як сестра милосердя. Матьє трохи одвів слухавку од вуха, він подумав: "Чотири тисячі франків" і чув, як тріщить у маленькій чорній мембрані її сміх, це було неначе у страшному сні.
— За два дні? Гаразд, я... я постараюся. Дякую, Саро, ви просто золото. Ви будете вдома сьогодні ввечері?
— Цілісінький день.
— Гаразд. Я зайду, треба дещо владнати.
— До вечора.
Матьє вийшов з кабіни.
— Мені потрібен жетон, дівчино. Ох, ні, не варто.
Він кинув двадцять су на блюдце і поволі побрався східцями. Не варто телефонувати Марсель, поки не вирішено з грошима."Пополудні піду до Даніеля". Він знову сів біля Івіш і глянув на неї, тепер уже без ніжности.
— У мене більше не болить голова, — мовила вона.
— Я радий.
На душі в нього неначе камінь лежав.
Івіш дивилася убік через довгі вії. На вустах у неї була збентежена кокетлива посмішка.
— Ми могли б... ми могли б усе-таки піти подивитися Ґоґена.
— Як хочете, — нітрохи не здивувавшись, відказав Матьє.
Вони підвелися, і Матьє помітив, що її келишок був порожній.
— Таксі! — погукав він.
— Не це, — заперечила Івіш, — воно відкрите, вітер битиме нам просто в обличчя.
— Ні-ні, — сказав Матьє водієві, — їдьте, це не до вас.
— Зупиніть ось це, — сказала Івіш, — гарне, мов карета Святого Причастя, та ще й закрите.
Таксі зупинилося, Івіш сіла в нього.