— Можливо, вона могла б відлетіти, якби ми зникли з поля зору. Але от коли ми показалися, знову спрацював той пристрій, що забороняє роботові чинити людині шкоду. Як ото у прислів'ї: як з очей, так і з серця.
Цяця тим часом де приземлилася, там і стояла. Більше вона не пробувала злетіти. Дивлячись на неї, я подумав, що Бен, мабуть, правильно міркує. Коли так, то нам просто поталанило, що ми повернулися в слушну хвилину.
Ми стали переглядати припаси, які Цяця виклала для нас. Вона поставилася до цієї справи дуже сумлінно. Не тільки нічого не забула з того, що ми потребували, а ще й на багатьох ящиках видрукувала по трафарету докладні інструкції та поради.
Трохи осторонь біля того самого оголошення лежало два ящики. Один, з написом "ІНСТРУМЕНТИ", був закритий, але так, щоб нам не важко було розпакувати. На другому був напис "ЗБРОЯ" і далі ще порада: "НЕГАЙНО РОЗКРИЙТЕ Й ЗАВЖДИ ТРИМАЙТЕ НАПОХВАТІ".
Ми розкрили обидва ящики. У тому, де зброя, знайшли новісіньку модель суперзброї для космічних подорожей — свого роду універсальний автомат, оснащений чим хочете, від звичайних куль до різноманітних бронебійних зарядів. Окрім цих двох крайніх видів, він міг стріляти вогнем, кислотою, газом, отруєними стрілами, вибухівкою, а також снодійними капсулами. Щоб вибрати бажаний варіант, досить було крутнути набірний диск. Зброя ця була важка й незручна у вжитку, але діяла безвідмовно і для незнайомої планети, де будь-чого можеш сподіватися, це було саме те, що треба.
Потім ми стали перебирати й сортувати решту припасів. Були там ящики з харчами, що містили протеїн та вуглеводи. Були там коробки з вітамінами й мінеральними солями. Далі ще одяг, намет, ліхтарі, посуд — коротше, все необхідне для добре спорядженої туристської виправи.
Цяця не забула жодної дрібниці!
— Вона все це добре розрахувала, — гірко зауважив Джіммі. — І так багато часу в неї пішло на підготовку! Це ж усе довелося синтезувати. Їй тільки єдиного бракувало — такої планети, де людина може жити. Знайти її — теж добрий шмат роботи.
— Вона ще хитріше це продумала, ніж тобі здається, — докинув я. — Адже треба було знайти не просто планету, на якій людина може жити, а саме таку, яка й пахне, мов Земля, і вигляд має такий самий, і всі фізичні умови. Бо ж, побачивши її, ми мали з своєї доброї волі втекти від Цяці. Якби ми самі цього не зробили, вона б не могла нас покинути. У неї був же клопіт з власним сумлінням і...
Бен сплюнув зі злістю.
— Покинуті! Покинуті закоханим роботом!
— Може, не зовсім-таки роботом, — зауважив я, ділячись із ними своєю гіпотезою про стару діву. Вони вислухали, всмак нареготалися з мене, і всім нам полегшало.
Проте Бен визнав, що моя ідея, може, не зовсім і безглузда.
— Її ж будували цілих двадцять років і за цей час встигли хтозна-яких дивацтв у неї понапихати.
Почало світати, і оце тільки зараз ми по-справжньому роздивилися довколишній краєвид. Місцевість гарна, така, що кращої годі й бажати, хоч нам було не до її принад.
Море своєю синявою викликало в пам'яті образ синьоокої дівчини, берег був білий і рівний, оддалеки він переходив у хвилясті пагорби, а на крайобрії видніли покриті снігом гори.
Ми з Джіммі пішли на берег назбирати плавнику на багаття, а Бен лишився готувати сніданок.
Ми вже мали повні руки цурпалля і рушали назад, коли раптом щось таке перевалило через пагорб і посунуло на наш табір. Розміром з носорога й обрисами схоже на жука страховище тьмяно полискувало в ранковому світлі. Рухалось воно беззвучно й швидко, і таке враження справляло, наче його ледве чи й зупиниш.
Зброю свою ми, звичайно ж, залишили в таборі.
Я кинув хмиз, гукнув щось Бенові й побіг угору по схилу. Бен уже побачив, що суне страховище, і схопив автомата. Тварюка звернула просто до нього, і Бен приклав автомат до плеча. Зблиснув вогонь, яскраво фахнула вибухівка, і на хвильку сцену покрило густим димом і хмарою пилюги, та ще розкотився скрегіт металу.
Було точнісінько як у кіно, коли раптом на мить зникає зображення. Тільки-но був спалах полум'я, а ось уже та штуковина пронеслася повз Бена й посунула схилом униз, прямуючи тепер на нас із Джіммі.
— Хто куди! — вереснув я Джіммі, і тільки згодом збагнув, яким безглуздим був мій вигук, що стосувався лише нас двох.
Але тоді було не до аналізу тонкощів слововжитку, та й Джіммі зрозумів мене. Він подався в один бік уздовж берега, а я в другий, і страховище крутнулося туди-сюди, на мить завагавшись, кого ж із нас ловити.
Ну і, звісно, воно вирішило кинутися за мною.
Я побачив, що мені капець. Берег був рівний і голий, ніде ніякого сховку, і я розумів, що не маю найменшої надії втекти від переслідувача. Я міг виграти трохи часу, петляючи вправо-вліво, але та тварюка була досить жвава на поворотах і кінець кінцем настигла б таки мене.
Крайчиком ока я помітив, що Бен біжить по схилу навперейми тварюці. Він щось прокричав до мене, та я не розчув.
Потім повітря враз стряслося від другого вибуху, і я нишком зиркнув назад.
Бен біг схилом, а та страховина гналася за ним, отож я обернувся й щодуху рвонув до табору. Джіммі був уже майже там, і я ще дужче наддав ходи. Якщо в нас у руках буде три автомати — ми врятовані!
Бен мчав навпрошки до Цяці, очевидно, розраховуючи забігти за її корпус і таким чином урятуватись від погоні. Я бачив, що він жене щодуху.
Джіммі вже був у таборі й схопив автомата. Ще й не піднісши його до плеча, він пальнув, і тварюку всю оббризкало рідиною.
Я хотів крикнути Джіммі, але був надто захеканий, — адже цей дурень стріляв снодійними капсулами, які тільки вдарялись у товстошкуру тварюку і зовсім не проникали всередину.
Уже зовсім, поблизу Цяці Бен раптом спіткнувся, і автомат вилетів у нього з руки. Бен упав, тоді ледь підвівся й поповз, намагаючись сховатися за Цяцею. Носорожисте створіння вперто поривалося вперед.
І ось у цю мить — швидше, ніж оком схопиш, куди швидше, ніж словом скажеш, — це й сталося.
Цяця вистромила довжелезне гнучке щупальце, подібне до каната, — вона опустила його зверху на страховище, схопила за середину тулуба й піднесла вгору.
Я завмер як укопаний і тільки дивився. Та коротенька секунда, коли тварюка опинилась у повітрі, розтяглася на довгі хвилини, поки мій розум з шаленою швидкістю силкувався розібратися, що ж вона за одна. Найперше я побачив, що у неї не ноги, а колеса.
Тьмяний полиск з її поверхні був ні від чого іншого, як від металу, і в тих місцях, куди влучила вибухівка, видніли прим'ятини. А бік їй поцяткували снодійні капсули, що ними пальнув Джіммі.
Цяця піднесла страховище високо над землею і почала описувати ним широке коло, дедалі швидше й швидше, аж урешті стало видно тільки світлистий обвід від того руху. Тоді так загилила його, що воно полетіло перевертом ген у море і, хлюпнувшись у воду, збило цілий гейзер.
Бен звівся на ноги й знову схопив зброю. Підбіг Джіммі, тоді й я підійшов до Цяці. Втрьох ми стояли й дивилися на море, туди, де бухнулося у воду те створіння.
Нарешті Бен обернувся й прикладом автомата постукав Цяцю по стінці.
— Страшенно дякую! — сказав він.
Цяця вистромила інше щупальце, коротше цим разом і з "обличчям". На ньому було лінзоподібне око, слуховий пристрій і гучномовець.
— Забирайтеся геть! — гаркнула Цяця.
— Що це тебе так заїло? — спитав я.
— Теж мені герої! — гаркнула вона і втягнула щупальце назад у корпус.
Ми погукали до неї ще разів три-чотири, але вона не озивалася. Цяця надулася.
Після цього ми з Джіммі заходилися зносити те ломаччя, що ми покидали втікаючи. Воно вже було зібране на купу, коли раптом Бен у таборі зняв крик, і ми обернулися. Наш приятель-носоріг вилазив з води!
Ми знов покидали ломаччя і чкурнули до табору, але виявилося, що даремно. Наш колісник вдовольнився. Він описав широку дугу далеко на схід від нас і подався назад у свої гори.
Ми приготували сніданок і поїли, весь час тримаючи зброю напоготові, бо ж коли тут є одна звірина, то їх може бути й більше. Ризикувати було б не розумно.
Розмовляли ми про нашого гостя, а що треба будр якось його назвати, то дали йому ім'я Елмер. Хтозна-чому, але воно здалося нам найвідповіднішим.
— Бачили його колеса? — спитав Бен, і ми двоє погодилися, що бачили. Бенові від цього начебто полегшало. — Я думав, у мене галюцинації, — пояснив він.
Щодо коліс ніякого сумніву не було. Ми всі звернули на них увагу, а ще ж на березі були й сліди від них, чіткі й виразні.
Але коли дійшло до того, щоб визначити, що ж таке сам Елмер, ми трохи розгубилися. Якщо колеса, то, значить, машина, хоча чимало іншого з цим не узгоджувалося: його спосіб поводження виразно нагадував живу іекк ту, як от коли воно завагалось на хвильку, перше ніж вирішити, за Джіммі погнатися чи за мною, або коли воно мстиво кинулося на Бена, що заліг на землі, або коли начебто байдуже обійшло нас, вибравшись із моря.
Та що там казати, але були ж у нього і колеса, і металеві, безперечно, боки, і щербини від вибухівки, яка рознесла б на шматки і найбільшу на світі тварину.
— Поєднання живого з неживим? — висунув гадку Бен. — В основному машина, але з певними елементами живої істоти, як оцей інтелект старої діви, що ми нагледіли в Цяці?
Звісно, і таке можливо. Воно могло бути чим завгодно.
— Силікатне життя? — висловився Джіммі.
— Це не силікат, — заперечив Бен. — Це метал. Силікат, хоч би в якій він формі, перетворився б на порох під прямим ракетним попаданням. Та й ми ж знаємо, на що схоже силікатне життя. Колись зразки його знайдено на-Тельмі-V.
— В основі це не живий організм, — сказав я. — Якби так, воно не мало б коліс. Якщо не говорити про винятки, колеса звичайно винаходять ледарі, щоб легше пересуватись. Бен правильно зауважив: Елмер скорше всього — своєрідна комбінація машини й живої істоти.
— А це означає наявність розуму, — докинув Бен.
Ми сиділи довкола вогнища й здригалися на саму думку про можливість такого. За багато років космічних пошуків було знайдено лише кілька рас розумних істот, та й то рівень їхнього інтелекту загалом не дуже вражав. У всякому разі жодна з них не досягла такого розвитку, коли постає необхідність споруджувати щось подібне до Елмера.
Людина й досі залишалася найвищим створінням в усьому розвіданому космосі.