Цусіма

Олексій Новиков-Прибой

Сторінка 3 з 165

В таборі ця робота тривала далі. Знову мені допомагали товариші, знову ми розпитували матросів. Ми поспішали, але зібрати відомості про всю ескадру вже не можна було. Закінчився наш полон. Загибель багатьох кораблів залишилась недоел ідженою.

Наш поїзд, наповнений самими матросами, давно залишив Владивосток і, грюкаючи зчепами та буферами, не поспішаючи, котився по довгій одноколійній залізниці. Часом ешелон зупинявся на вщерть забитих станціях днів на два-три, чекаючи своєї черги їхати далі. Яким великим видався нам Сибір з його тайговою глухоманню, з гірськими хребтами, з степовими просторами, з нечисленним населенням! Тяжкою була ця подорож. Тривала вона шість тижнів. В кожній теплушці було по сорок чоловік, всі були одягнені в кожушки з дерев'яними застібками, в кошлаті папахи, в піми і через те зовсім не були схожі на військових матросів. Лютневі морози змінялися дикою завірюхою. Безупинно топилася грубка, але вона нагрівала теплушку нерівномірно: на нарах не можна було спати від жари, а під нарами навіть у шубі проймав холод. Ми жодного разу не мились у бані, вкрилися брудом і геть завошивіли. На харчових пунктах годували нас огидною бурдою, а хліб давали мерзлий і такий твердий, що його пиляли на порції пилкою або рубали сокирою. Матроси, роздратовані всім цим, знімали бучу і громили станції. А в цей час в Сибіру лютували каральні загони генералів Ренненкампфа і Меллер-Закомельського. Дехто з нашого ешелону попав до них і наклав своїми головами вже в дорозі додому.

Я найбільше турбувався про свій цусімський матеріал. А що, як генерали захочуть вчинити трус у наших вагонах! Що тоді зі мною буде? Але все обійшлося гаразд: в березні я добрався до свого села Матвєєв-ського, Тамбовської губернії. Тут мене чекав новий удар — померла моя любима мати, всього за два тижні до мого приїзду додому.

Удома я несподівано одержав номер газети "Новое время" (від 1 квітня 1906 року, № 10793), де був надрукований мій нарис. Нарис нагадав мені про матроса Ющина, з яким я познайомився в полоні у японців. Він плавав марсовим на ескадреному броненосці "Бородино". Під час бою при Цусімі це судно загинуло. Ющин врятувався, могила повернула його життю.

Я розпитав його про пережиту ним катастрофу і з його слів написав "Загибель броненосця "Бородино". Мені неважко було відновити картину загибелі судна,— я сам плавав на кораблі такого ж типу і сам брав участь у битві. Тому, коли я прочитав свій нарис Ющину, він сказав схвально:

— Все правильно. Виходить так, ніби ти сам був у нас на судні. Перепиши, братику, мені на згадку. Я виконав його прохання.

Коли я побачив надрукованим свій твір,, значно виправлений редакцією з ідеологічного боку, мною оволоділо недобре почуття: гірко було, що я, революційно настроєний, вперше надрукувався в такому консервативному органі.

Хто ж, однак, підсунув мене в "Новое время"?

Революційні шквали, знімаючись в столицях, мчали далі, до глухих провінційних міст і сіл, стрясаючи старозавітний побут російського життя. Це був час, коли ніхто із свідомих людей не міг лишатися байдужим глядачем. В кінці літа, переслідуваний царською поліцією, я виїхав із свого села і потрапив у Петербург. Мої товариші по плаванню, учасники Цусімського бою, влаштували мене письмоводителем у Топорова, помічника присяжного повіреного. Це була прекрасна людина. Він дозволив мені користуватися своєю бібліотекою.

В Петербурзі я з'ясував, яким чином нарис без мого відома попав до друку. Це зробила дружина загиблого командира броненосця "Бородино", вдова Серебренникова. В столиці з нею зустрівся марсовий Ющин і показав їй мій зошит. Серебренниковій мій нарис сподобався, і вона зразу ж відправила його в "Новое время".

Зрідка я зустрічався зі своїми колишніми товаришами по службі. Майже всі вони, захоплені загальним революційним піднесенням ще в японському полоні, брали участь у революційних організаціях.

Якось зібрались ми на квартирі одного товариша. Згадували про Цу-сіму, а потім захотілось гульнути, але грошей ні в кого не було. Один з товаришів звернувся до мене:

— Ти з "Нового времени" за свій твір нічого не одержав?

— Ні.

— Так чого ж ти гав ловиш, друже?

Я теж чув, що редакції платять за статті якийсь гонорар, але було соромно йти, і я вагався:

— А що, коли відмовлять? Та ще й дурнем обізвуть.

— Не мають права, якщо твій твір надрукували. А там, гляди, троячка чи й уся п'ятірка перепаде тобі. Вип'ємо тоді за твою першу літературну роботу.

Ідею було подано, її підхопили інші і почали вмовляти мене:

— Хіба можна упускати такі гроші? Ми теж з тобою підемо. Кінець кінцем я погодився з ними, і ми, вісім чоловік, вирушили

одержувати гонорар.

Біля під'їзду "Нового времени" п'ятеро залишились на вулиці, а я і ще двоє матросів пішли в редакцію. Ноги мої відмовлялись служити, обличчя пашіло, немовби я збирався вчинити якийсь злочин, але мене підбадьорювали мої товариші.

— Страшніше Цусіми не буде. Дивак!

В редакції, показуючи свої документи, я задерев'янілим язиком пояснив мету свого приходу. Літній чоловік з роздвоєною борідкою, слухаючи мене, поблажливо усміхався. А потім все з'ясував і пояснив мені:

— Гонорар ви .можете одержати. Але спочатку ви мусите дістати на це згоду Серебренникової, дружини покійного командира. Через неї ваш матеріал надійшов до редакції. Адреса її у нас є.

Ми юрбою вирушили розшукувати потрібний нам будинок. На цей раз всі мої товариші залишились біля воріт, а я сам через чорний хід добрався до кухні.

Вдова Серебренникова, коли дізналась, що я автор нарису, запросила мене в розкішний зал. Вона дякувала мені, що я так добре відгукнувся про її чоловіка. Я на це відповів:

— Ваш покійний чоловік був досвідчений командир і прекрасна людина. Команда дуже любила його.

Говорячи так, я анітрохи не лестив їй. Він справді був таким. Замолоду він брав участь у революційних організаціях, і це не минуло безслідно.

— Ви зобразили страшну картину загибелі корабля. Який жах пережив мій покійний чоловік. Ще й досі я ходжу, наче в кошмарі...

Вона заплакала.

Через півгодини, з листом в кишені, ми вже мчали в редакцію. Знову двоє супроводили мене нагору. Після деяких формальностей ми втрьох рушили до каси. Мені сказали:

— Розпишіться і одержіть п'ятдесят два карбованці.

Я остовпів від названої суми. Вона мені здавалась неймовірною. Я боязко перепитав:

— А ви не помилились?

В цей час з одного боку товариш смикнув мене за полу піджака, а з другого — я дістав у бік стусана, який означав, що я викінчений дурень. Касир теж образився на мене і суворо заговорив:

— Яка ж тут може буги помилка? П'ятсот двадцять рядків. По десять копійок за рядок. Отже — п'ятдесят два карбованці.

Надзвичайно довго я розписувався, виводячи тремтячим пером літери, але вниз ми збігли з такою швидкістю, немов спустились на крилах.

Я з гордістю, потрясаючи грошима, заявив товаришам, що чекали внизу:

— Ось вони — п'ятдесят два карбованці!

— П'ятдесят два? — наче зітхання вирвалось у них.

— Так.

Поверталися ми додому бадьорою ходою. У кожного з нас був якийсь пакунок. Ми несли горілку, вина і безліч різних закусок. Майже на вй гроші закупили.

У напівпідвальному приміщенні на великому столі розіклали закуски, поставили випивку.

— Ну, друже Альошо, за твій літературний успіх!

Цокались, пили, закушували. В кімнаті ставало все гамірніше. Товариші збуджено говорили мені:

— Таж матросом був! Перший-ліпший начальник міг би тобі всю пику розквасити. А тепер став літератором. Як воно, га? От куди махнув!

Революційні бурі 1905 року, що збудоражили Росію, йшли на спад, видихалися. Барометр буржуазно-поміщицького побуту показував, що гроза стихає. Але ми були молоді і буйні серцем. Здавалося, що ніякі темні сили не заглушать нашого полум'яного пориву в майбутнє. І ми клялися один одному, що будемо боротися за свободу до кінця.

Друзі, звертаючись до мене, наказували:

— Друже наш Альошо! Більше пиши! Опиши все наше життя, всі наші страждання. Нехай всі знають, як моряки помирали при Цусімі. Отак!

Інші добродушно сміялись:

— А щодо гонорару — не сумнівайся. Тут ми завжди будемо з тобою. В яку хочеш редакцію підем.

Це було найвеселіше свято в моєму літературному житті.

Де ви тепер, мої любі друзі? Я знаю, що двом з вас не вдалося подихати повітрям свободи, за яку ви так пристрасно й беззавітно боролися. Гальванер Голубев незабаром був заарештований і повішений в Кронштадті. Гальванер Феодосій Яковлевич Алференко, як видно з листа його племінника, замучений царськими опричниками, помер в Ніжинській тюрмі в 1910 році. А де решта товаришів, що боролись у перших рядах проти оплоту самодержавства? Ваш наказ і свою мрію мені довелось здійснити тільки після Жовтневої революції — я написав "Цусіму".

Кілька місяців я жив у Петербурзі і в Фінляндії, а потім, коли настала найлютіша реакція, виїхав за кордон.

Тільки в 1913 році я знову повернувся, уже з чужим паспортом, додому, де прожив кілька днів, нікому з сторонніх не показуючись.

Рідний брат мій Сильвестр, на шістнадцять років старший від мене" що любив читати, який збудив і в мені жадобу знання, коли я був ще юнаком, зустрівшись після довгої розлуки зі мною, розповідав:

— Що тут було без тебе! Зовсім заїли — пристав, урядники та стражники. То труси роблять, то з допитом чіпляються. Все допитувались, де ти подівся. І літературу твою їм вийми та віддай. Років два так митарили. А я з твоїм добром мотався, як зачумлений. Спалити все це — шкода. Сховаю в сарай — ні, думаю, знайдуть. Несу в клуню, з клуні в скирту. Потім склав усі твої книжки, газети, листи в бляшані банки, запаяв їх і закопав у землю.

Брат усе розшукав мені, крім найголовнішого,— матеріалу про Цусі-му. Мене охопив такий відчай, наче я втратив рідну дитину. Приголомшений, яз хвилину мовчки дивився в обличчя брата, кругле, лобасте, заросле до скронь чорною кучерявою бородою, а потім, помітивши в його сірих очах подив, розповів, як спалили рукописи в полоні, як я знову частково відновив їх і з якими труднощами мені вдалося все це вивезти з Японії.

— Тепер розумієш, що сталося? — стогоном вирвалось у мене. Він схопився за голову.

— Хоч убий — забув, куди я сховав усі твої папери.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(