Це було чудово. Коли ж, трохи стомившись, поставали, то знали, що знайомство відбулося. Вони відразу ж весело заговорили.
Бембі розповів про свої розмови з коником-стрибунцем і метеликом.
– Аз жуком ти розмовляв? – спитала Фаліна.
Ні, з жуком Бембі не розмовляв. Він навіть не знав, хто це такий.
– Я часто гомоню з ним, – трохи хвалькувато повідомила Фаліна.
– А мене сойка вилаяла. – сказав Бембі.
– Справді? – здивувався Гобо. – Невже таки вилаяла? – Гобо взагалі легко було здивувати. – А мене їжак у ніс уколов, – сказав він, наче між іншим: Гобо був навдивовижу скромний.
– А хто це – їжак? – поцікавився Бембі. Йому було приємно мати друзів, які так багато всього знають.
– Їжак – жахливе створіння, – вигукнула Фаліна. – Весь у голках і такий лютий!
– Ти думаєш, він лютий? – сказав Гобо. – Адже він нікому не робить нічого лихого.
– А хіба він тебе не вколов? – швидко заперечила Фаліна.
– Ну, так, бо я сам докучав йому розмовами. Та й уколов він мене зовсім не боляче.
– А чому він не хотів з тобою розмовляти? – спитав Бембі Гобо.
– Він ні з ким не бажає розмовляти, – втрутилась Фаліна. – Коли до нього хто-небудь підходить, він згортається клубочком і наставляє свої голки. Наша мама каже, що він взагалі ні з ким не знається.
– Може, він просто боїться? – зауважив Гобо.
Проте Фаліна рішуче заявила:
– Мама каже, що з такими краще не водитись.
Раптом Бембі пошепки спитав Гобо:
– А ти не знаєш, що таке... небезпека?
Всі троє враз споважніли й тісно збилися докупи.
Гобо задумався. Йому дуже хотілося зрозуміти, що таке небезпека. Адже він бачив, з якою цікавістю чекав на його відповідь Бембі.
– Небезпека, – прошепотів він, – небезпека... це щось дуже погане... але що?
Всі троє тремтіли від страху.
Раптом Фаліна крикнула голосно й весело:
– Небезпека – це коли треба тікати! – і прудко стрибнула вбік.
Їй набридло стояти й боятися хтозна-чого. Бембі й Гобо кинулися за нею. І знов почалося...
Вони бігали, пустували, гралися на зеленому шамотливому шовку, яким був покритий луг, і зовсім забули про те незрозуміле й страшне, що турбувало їх кілька хвилин тому.
Невдовзі оленята зупинились і знов зібралися докупи, щоб погомоніти. Вони глянули на матерів. Ті стояли поряд, скубли траву і спокійно розмовляли.
Та ось тітка Ена підвела голову й гукнула:
– Гобо! Фаліно! Час додому...
Бембі теж нагадала мати:
– Зараз і ми підемо...
– Ще хвилинку! – почала просити Фаліна. – Ну хоч трішечки!
Бембі й собі став благати матір:
– Побудьмо ще! Будь ласка! Тут так гарно!
Гобо скромно вторив їм:
– Тут так гарно... ще трішечки...
Ена глянула на матір Бембі:
– Ну що, не казала я тобі? Тепер вони не хочуть розлучатися.
І враз трапилося щось куди значніше й важливіше за все, що пережив цього дня Бембі.
З лісу почувся лункий тупіт, затріщав хмиз, зашелестіло листя, і, перш ніж Бембі встиг нашорошити вуха, з гущавини з шумом, тріском і свистом вибігло двоє незнайомців. Як ураган, промчали вони лугом, потім зникли в лісі, тільки чутно було їхній тупіт, та по хвилі знов з'явилися там-таки, де вперше, й завмерли кроків за двадцять один від одного.
Бембі дивився на них, мов зачарований. Вони були дуже схожі на матір і тітку Ену. Але їхні голови вінчали гіллясті корони в коричневих перлах і білих зубчиках. Бембі мовчки поглядав то на одного, то на другого. Один був нижчий на зріст і корону мав меншу. Другий був велично прекрасний. Він гордо ніс свою голову, на якій високо здіймалися пишні роги, прикрашені чорними й брунатними перлами та розлогими мерехтливими відростками.
– О! – захоплено вигукнула Фаліна.
– О! – тихо повторив Гобо.
Бембі мовчав. Він не міг і слова вимовити.
Та ось ті двоє поворухнулися, повернули врізнобіч і поволі пішли назад у ліс. Більший пройшов майже повз самих дітей, матір і тітку Ену. Величний, прекрасний, з пишною короною, він гордо поминув їх, ні на кого не поглянувши.
Діти боялися навіть дихнути, поки він не зник у гущавині. Вони наважилися глянути одне на одного аж тоді, коли ліс опустив свою зелену завісу за чудовим незнайомцем.
Фаліна перша порушила мовчанку.
– Хто це був? – скрикнула вона, і її тихий, звичайно сміливий голосок тремтів.
Гобо повторив ледь чутно:
– Хто це був?
Бембі мовчав.
Тітка Ена урочисто відповіла:
– Це були батьки.
Більше нічого не було сказано. Вони розлучилися. Тітка Ена з дітьми завернула в найближчий чагарник – там пролягала їхня дорога. Бембі з матір'ю довелося перейти весь луг, щоб потрапити до старого дуба, звідки починалась їхня стежка.
Бембі довго мовчав. Згодом він спитав:
– Вони нас бачили?
– Бачили. Вони бачать усе, – відповіла мати.
Дивне почуття охопило Бембі: він і боявся питати, й не міг стриматися.
– А чому вони... – несміливо почав він і замовк.
Мати допомогла йому:
– Що ти хотів сказати, мій маленький?
– Чому вони не лишилися з нами?
– Так, вони не лишилися з нами, – відповіла мати, – та настане час...
– Чому вони не розмовляли з нами? – перехопив Бембі.
Мати відповіла:
– Тепер вони з нами не розмовляють... та настане час... Треба терпляче дожидати, поки вони прийдуть, і треба дожидати, поки вони заговорять. Усе буде так, як вони схочуть.
– А мій батько говоритиме зі мною? – схвильовано спитав Бембі.
– Звичайно, любий мій. Коли ти підростеш, він розмовлятиме з тобою. І часом ти навіть буватимеш з ним.
Бембі мовчки йшов обіч матері, все ще захоплений зустріччю з батьком.
"Який він гарний! Такий уже ж гарний!" – думав малий.
Ніби відгадавши синові думки, мати сказала:
– Якщо ти збережеш життя, любий мій, якщо ти будеш розумний і зумієш уникнути небезпеки, ти станеш колись таким дужим і гарним, як батько, і носитимеш таку саму корону.
Бембі глибоко дихав. Його серце було повне радощів і надії.
Час минав, і кожен день приносив безліч подій, приносив досвід. Інколи в Бембі аж голова йшла обертом – стільки йому треба було всього дізнатися, зрозуміти.
Він навчився слухати. Не просто чути те, що діється поблизу і, так би мовити, само лізе у вуха – це не штука. Тепер він навчився вслухатись у той далекий, ледве вловимий шелест, що приносить вітер, розрізняв найтонші лісові звуки. Він знав, наприклад, що десь віддалік пробіг крізь чагарник фазан, і відразу вгадував його легку, дрібненьку ходу. Він пізнавав на слух лісових мишей, що безупинно шастали туди й сюди своїми куценькими стежками. Пізнавав м'яке тупотіння кротів, що завжди, коли були в доброму гуморі, гасали круг бузини. Він знав відважний дзвінкий крик сокола і відчував у ньому сердиті нотки, коли яструб чи орел вторгались у соколові володіння. Знав помах крил лісових голубів, далекий, плавний політ качок і багато, багато чого ще.
Помалу Бембі навчився розрізняти запахи і незабаром уже оволодів цим мистецтвом не гірше за матір. Він умів тепер нюхати повітря й визначати, чим воно пахне. Колі вітер прилітав з лугу, Бембі казав собі: це конюшина, це мітлиця, а десь поблизу сидить наш приятель заєць. Він уловлював серед запахів листя, землі, пирію і смілки, густий дух тхора, що шаснув десь поблизу, дізнавався, добре принюхавшись до землі, що лисиця вийшла на полювання, або вирішував: ось-ось тут будуть наші родичі – тітка Ена з дітьми.
Тепер він полюбив ніч, і в нього вже ніколи не виникало великого бажання піти па прогулянку серед білого дня. Удень він охоче лежав у тісній, напівтемній хижці біля своєї матері і спав. Час від часу прокидався, прислухався, принюхувався, цікавий знати, що відбувається довкола. Все спокійно. Тільки маленькі синиці про щось торохтять між собою, теревенять кропив'янки, які майже зовсім не можуть мовчати, та дикі голуби знай ніжно туркотять. Що йому до того? І він знову засинав.
Ніч подобалася йому куди більше, ніж день. Усе не спить, рухається, живе. Звичайно, й уночі треба бути обережним, а все ж таки тоді набагато безпечніше. Можна вільно гуляти, зустрічаючи знайомих, які теж почувають себе вільніше, ніж удень. Ніч у лісі врочиста й тиха. Щоправда, і вночі інколи чути гучні голоси, але вони тоді й лунають інакше, і справляють не те враження.
Бембі подобалася сова. Хоч вона була й чимала, проте літала статечно, нечутно й легко, як метелик. У неї таке виразне, рішуче, страшенно замислене обличчя і чудові очі. Бембі захоплював їхній твердий, спокійний і сміливий погляд. Він охоче слухав її розмови з матір'ю чи з іншими мешканцями лісу. Він стояв трохи осторонь, ледь ніяковіючи під владним поглядом сови, і не дуже розумів ті премудрощі, про які йшла мова. Але він відчував, що то премудрощі, і тому сповнювався ще більшої поваги до сови. Зненацька сова починала співати: "Гаа-ах! Га-га-га! Гаа-ах!" Це лунало зовсім інакше, ніж пісня дрозда чи іволги, інакше, ніж привітний перегук зозуль, але Бембі любив спів сови, відчуваючи в ньому привабливу таємничість, незбагненну мудрість і загадковий сум.
Був тут ще сич – невеличкий кумедний птах. Хитрий, веселий і дуже допитливий.
"Уй-іік! Уй-іік!"– кричить сич надсадним, пронизливим, сповненим жаху голосом. І здається, ніби він опинився у смертельній небезпеці. Насправді ж у нього чудовий настрій, він шаленіє від радості, коли щастить кого-небудь злякати. "Уй-іік!" – горлає він так, що з півгодини ще котиться лісом луна. А сам потім сидить собі й тихенько сміється – так, що його можна почути, лише стоячи зовсім близько. З часом Бембі здогадався, що сич радіє, коли хтось злякається його або повірить, що з ним трапилося лихо. Відтоді Бембі не минав нагоди, зустрівшись із сичем, спитати з удаваним занепокоєнням:
– З вами нічого не скоїлося?
Або, прикинувшись дуже наполоханим, сказати:
– О, як ви мене налякали!
Сич був страшенно задоволений.
– Так, так, – усміхався він. – Мій голос просто-таки жахливий!
І він наїжачував пір'я, від чого ставав схожим на дуже гарний м'який сірий м'ячик.
Кілька разів були грози. Першого разу це сталося вдень, і що дужче пітьма огортала їхню малу хижку, то дужче боявся Бембі. Здавалося, ніби серед дня раптово спустилася з неба ніч. Крізь ліс, ревучи, пробилась буря, голосно застогнали німі дерева. Бембі затремтів від жаху. Коли ж спалахнула блискавка і вдарив грім, він мало не зомлів: йому здалось, що світ ось-ось розколеться на шматки. Він кинувся слідом за матір'ю, яка стривожено схопилася й побігла крізь хащі.