– А тепер добре запам'ятай, що я тобі скажу.
Бембі відчував, що мати схвильована, і тому слухав уважно, як ніколи:
– Це не так просто – йти на луг, – сказала мати. – Це важка й небезпечна справа. Не питай чому – згодом ти сам дізнаєшся. А зараз роби те, що я тобі скажу.
– Добре, – пообіцяв Бембі.
– Ну, слухай. Спершу я вийду сама. А ти будь тут і чекай, не зводячи з мене очей. Як побачиш, що я біжу назад, то чимдуж тікай звідси. А я наздожену тебе.
Вона замовкла, мов щось обмірковуючи, потім тихо, наголошуючи на кожному слові, сказала:
– В усякому разі біжи, біжи щодуху. Біжи... хоч хай там що. Навіть коли побачиш, що я... що я впала... не звертай на мене уваги, розумієш? Хоч би що ти побачив, хоч би що почув – тікай звідси, негайно тікай... Обіцяє ?
– Так, – тихо мовив Бембі.
– Я дам тобі знати, коли можна буде вийти, – вела далі мати. – Ти гратимешся, бігатимеш, на лузі дуже гарно, і тобі там сподобається. Тільки обіцяй мені... що на перший же мій поклик прибіжиш до мене. Неодмінно! Чуєш?
– Гаразд, – сказав Бембі ще тихіше, адже мати говорила так серйозно.
– Коли я покличу тебе, не роздивляйся на всі боки і ні про що не розпитуй, а відразу ж як вітер мчи за мною в ліс! Запам'ятай це. Тільки-но я кинуся бігти, ти теж негайно тікай і не спиняйся, аж поки ми знов не досягнемо лісу. Не забудеш цього?
– Ні, – збентежено сказав Бембі.
– А тепер я піду, – вже спокійніше мовила мати.
Вона вийшла на луг. Бембі, сповнений чекання, цікавості й страху, не зводив з неї очей. Він бачив, як мати повільно ступала, високо піднімаючи ноги, пильно дослухалася, бачив, як вона раптом насторожилась, і сам насторожився, ладний стрибнути назад у гущавину. Та ось мати заспокоїлась, витягла шию і, глянувши на Бембі, весело гукнула його:
– Іди-но сюди!
Бембі стрибнув уперед. Невимовна радість з чарівничою силою охопила його, і він умить забув про свій страх. У гущавині він бачив над собою лише верховіття дерев, і тільки де-не-де крізь них пробивалися блакитні цяточки неба. А тепер йому відкрилася вся безмежна блакить, і він, сам не знаючи чому, відчув себе страшенно щасливим. У лісі Бембі майже не знав сонця; він бачив там тільки широкі смуги світла, що пробивалися крізь гілля, та золотаві плями на листі дерев. А тепер він раптом опинився в сліпучому сяйві, в ласкавому царстві тепла й світла; чудесна, владна сила закривала йому очі й відкривала серце. Бембі неначе сп'янів і зовсім не тямив себе. Він підстрибував на місці – три, чотири, п'ять разів. Інакше він не міг – його так і тягло скочити кудись у височінь. Його молоде тіло так напружувалось, він так глибоко й водночас легко дихав, разом з пахощами лугу в нього вливалося стільки відчайдушної радості, що він не міг не стрибати. Адже Бембі був дитина. Якби він був людською дитиною, він би голосно кричав від щастя. Але він був оленям, а олені нездатні виявляти свою радість так, як люди. Він радів по-своєму – напружував ноги, вигинав спину й підскакував.
Мати стояла поряд і милувалась сином. Вона дивилася як Бембі, сп'янілий від щастя, захоплено втупивши очі в простір, знов і знов підстрибував на одному місці. Мати розуміла його: адже Бембі досі бачив лише вузькі оленячі лісові стежки; за своє коротеньке життя він звик до тісної гущавини і не рушав з місця, бо не знав, що таке простір і як ним користуватися.
Вона нахилила голову, всміхнулася до Бембі і, вмить зірвавшися з місця, помчала кружка, аж трава зашелестіла. Бембі злякано застиг на місці. Що б це могло означати? Може, йому треба бігти назад у гущавину? Адже мати казала: "За мене не турбуйся. Хоч би що ти побачив, хоч би що почув – тікай звідси, негайно тікай". Бембі вже хотів був так і зробити, коли це поряд зашелестіла трава і з'явилася мати. За два кроки від Бембі вона на хвильку затрималась, усміхнулася йому й гукнула:
– Ану злови мене! – І гайнула далі.
Бембі був спантеличений. Що це раптом сталося з матір'ю? Аж ось вона з'явилася знову, з шаленою швидкістю промчала повз нього і, на бігу штовхнувши його носом у бік, крикнула:
– Ну, лови ж!
Бембі кинувся за нею. Один крок, другий... Далі це вже були не кроки, а легкі стрибки, його ніби щось понесло над землею. Бембі здавалося, що він летить у повітрі, майже не торкаючись землі. Він не тямив себе. Трава чарівною музикою шелестіла йому біля вух, м'яким пухом, ніжним шовком гладила по боках. Бембі то виписував кола, то стрілою мчав уперед, а мати стояла на місці й, затамувавши подих, стежила за ним, повертаючи голову туди, де він пробігав. Син грався.
Та ось йому набридло гасати. Він зупинився, грайливо підбіг до матері й глянув на неї щасливим поглядом. Тепер вони стали весело гуляти собі лугом удвох.
Досі Бембі відчував небо, сонце і зелений простір тільки тілом: йому приємно гріло в спину, він міг вільно рухатися і, глибоко дихаючи, пив тепло сонця. Аж тепер він почав сприймати очима всю красу лугу, відкриваючі на ньому нові й нові дива. Тут не те, що в лісі, – ніде не було жодного вільного клаптика землі. Всюди, стебло повз стебло, буйно пнулися вгору розкішні трави. Вони лагідно нахилялися вбік, даючи дорогу, і примирливо випростовувалися знов. Зелений килим трав був усіяний, наче зорями, білими стокротками, китицями фіолетової й червоної кашки, яскравими золотими головками кульбаби.
– Поглянь, мамо! – вигукнув Бембі. – Квітка полетіла!
– То не квітка, – сказала мати. – То метелик.
Бембі захоплено дивився вслід метеликові, який, майнувши напрочуд ніжними крильми, здійнявся з билини і полинув удалину. Тепер Бембі помітив, що над лугом кружляло багато таких метеликів, то стрімко і водночас плавно злітаючи вгору, то спускаючись униз, ніби в якійсь чарівній грі. Метелики були мовби веселі мандрівні квіти, які не могли спокійно всидіти на своїх стеблинках і втікали, щоб трохи потанцювати. А ще вони здавалися квітами, які спустилися з сонця на землю і невтомно шукають собі притулку; проте всі кращі місця вже зайнято, і їм нічого не залишається, як безупинно шукати далі.
Бембі хотілося роздивитись якого-небудь метелика зблизька чи хоч простежити за його польотом, та це не вдавалось, бо вони так швидко пурхали один повз одного, що Бембі весь час плутався.
Коли він знов поглянув на землю, то здивовано помітив, що від кожного його кроку з трави вискакували тисячі дрібненьких метких істот. Вони розсипалися на всі боки зеленим дощем і, на мить з'явившись у повітрі, знов щезали в зеленій траві.
– Що то таке, мамо? – спитав Бембі.
– Так, усіляка дрібнота, – відповіла мати.
– Ні, ти поглянь, – скрикнув Бембі, – травинка, а стрибає! Та високо!
– То не травинка, – пояснила мати. – То коник-стрибунець.
– А чого він так скаче? – спитав Бембі.
– Бо ми тут ходимо, – відповіла мати. – Це налякало його.
Бембі обернувся до коника, що присів на білій стокротці.
– О! Ви даремно боїтеся, адже ми вам нічого лихого не зробимо, – чемно сказав він.
– А я й не боюся, – тріскотливим голосом відповів коник. – Я тільки спершу трохи був злякався від несподіванки. Коли ви підійшли, я саме так забалакався з дружиною, що навіть не помітив вас.
– Пробачте, будь ласка, – скромно сказав Бембі. – Ми вам перешкодили.
– Пусте, – проскрипів коник. – Якщо це ви, то не страшно. Але ж ніколи не знаєш заздалегідь, хто йде, тому й доводиться остерігатись.
– Бачите. – почав Бембі, – саме сьогодні я вперше в житті потрапив на луг. Мати...
Коник примхливо схилив голову, насупився й буркнув:
– Це мене анітрішечки не цікавить. Я не маю часу базікати з вами, мені зараз треба розшукати свою дружину. Гоп! – і він зник.
– Гоп! – спантеличено повторив Бембі, здивований тим, як високо стрибнув коник.
Бембі підбіг до матері:
– Чуєш... я розмовляв з ним!
– З ким? – спитала мати.
– З коником. Він був надзвичайно люб'язний зі мною. І дуже мені сподобався. Такий зелений, а потім раптом став зовсім прозорим, прозорішим за найтонший листок.
– То крила, – сказала мати.
– Крила? – перепитав Бембі. Тоді повів далі:– У нього таке поважне, замислене обличчя. Все ж таки він був дуже люб'язний зі мною. А як він стрибає! Це, мабуть, страшенно важко. Сказав "гоп" і підскочив так високо, що я його вже більше й не бачив.
Вони пішли далі. Розмова з коником схвилювала і трохи втомила Бембі, адже він ніколи ще не говорив із сторонніми. Він відчув голод і потягнувся до матері.
Коли Бембі знов спокійно стояв у солодкому сп'янінні, яке він завжди почував, коли досхочу наїдався від матері, то помітив у плетиві травинок ясну, рухливу квітку.
Бембі придивився пильніше. Ні, це не квітка, це знов був метелик. Бембі підкрався ближче.
Метелик ліниво висів на стеблині й стиха ворушив крильми.
– Будь ласка, посидьте отак! – попросив Бембі.
– Чого це я маю сидіти? – здивовано спитав той. – Адже я метелик.
– Ох, прошу вас, посидьте хоч трішечки, – благав Бембі. – Мені вже давно хотілось поглянути на вас ізблизька. Адже ви такий гарний.
– Ну, коли ви так просите, – погодився метелик. – Тільки недовго.
– Який ви гарний, просто чарівний! – у захваті вигукнув Бембі. – Наче квітка!
– Що? – метелик затріпотів крильми. – Наче квітка? Серед нас панує думка, що ми кращі за квітки.
Бембі стало ніяково.
– Звичайно, – промимрив він. – Набагато кращі... Вибачте мені... Я лише хотів сказати...
– Мені цілком байдуже, що ви хотіли сказати, – перебив його метелик. Він манірно вигинав своє тонке тільце і пихато вигравав тендітними вусиками.
Бембі захоплено розглядав його.
– Який ви граційний! – не витримав він. – Ніжний і граційний! А яке диво оці білі крила!
Метелик розгорнув крила, потім стулив так, що вони стали схожі на вітрило.
– О! – вигукнув Бембі. – Тепер я бачу, що ви таки кращі за квітку. До того ж ви вмієте літати, а квіти не вміють. Адже вони міцно приросли до землі.
– Годі, – сказав метелик. – Я справді вмію літати. Він легко, майже непомітно, знявся з місця і, плавно та граційно помахуючи білими крильми, вже линув у сяйві сонячного проміння.
– Тільки з поваги до вас я так довго сидів на одному місці, – сказав він, пурхаючи навколо Бембі. – А тепер я лечу собі.
І все це було лугом...
Глибоко в лісовій гущавині був сховок, що належав матері Бембі. Всього за кілька кроків від нього пролягала вузька оленяча стежка, і все-таки сховок навряд чи можна було знайти, не знаючи невеличкого проходу, захованого в густому чагарнику.