І все-таки приємно відчувати себе вчителем… Я тепер завжди його перевірятиму.
Тимко сказав, що Фелікс частенько заглядає до його щоденника, бо там треба розписуватися, а в зошити ніколи не заглядає (каже, довіряє молодшому братові!). А ще він бесідує з Тимком про те, що вивчають у школі. І Тимко запевняє, що слухати Фелікса набагато цікавіше, ніж читати підручники…
Я, Олю, ні на день не можу забути про твоє друге завдання, бо часто перечитую твої листи. Спершу я почав їх перечитувати, щоб навчитися відповідати тобі: адже я раніше ніколи не писав листів і ні від кого їх не одержував.
Іноді мені навіть здається, що я трохи наслідую тебе: теж стараюся міркувати, щось згадувати… Спочатку я хотів виправляти ці місця, щоб писати по-своєму, а потім вирішив нічого не виправляти, так писати цікавіше. От бачиш, знову починаю розмірковувати, коли треба розповідати про найголовніше.
Щоб Тимко мене поважав, я не повинен зриватися. Це я розумію. А з квітковим горщиком у мене вийшов провал. І ось я вирішив порадувати Тимка якоюсь іншою несподіваною знахідкою. Адже й він просив мене про це.
Я надумав подарувати йому свою дерев'яну клітку. Свою пташину лікарню. Так називала її мама… Адже я все одно не можу користуватися нею вдома. У мене на столі стоять тепер два акваріуми з водоростями, черепашками й річковим піском на дні: риби мовчать і не заважають Нелі грати на піаніно.
Перш ніж підсунути Тимкові клітку, я вирішив її трохи відремонтувати, заходився стукати молотком, скребти напилком.
— Робити тобі нічого, га? — сказала Неля: злякалася, що я знову відкрию свою пташину лікарню.
Олена Станіславівна стала на мій бік і зробила Нелі зауваження:
— Треба поважати не тільки свої справи, Нелю! Не тільки свої захоплення. Кожен робить те, що вмів: один грає на піаніно, другий складає вірші, а третій ремонтує клітку… І все це для чогось та потрібно!
Олена Станіславівна часто любить підкреслювати, що люди, у яких немає ніяких надзвичайних здібностей (наприклад, я), також мають право на повагу і можуть приносити не шкоду, а навіть деяку користь. І тут вона знову все поставила на свої місця: одному — тобто Нелі — бути піаністкою, а другому — тобто мені — длубатися з молотком і напилком.
"А насправді, — думав я, — від Нелиної гри нікому ще користі не було, а моя клітка принесе Тимкові радість!"
Ти, Олю, скажеш, що все це негарно і нескромно з мого боку. Та я закреслювати ці рядки все одно не буду: як написав, так і написав! Бо не можна ж думати, що коли людина не вміє грати на піаніно чи писати вірші, то вона вже зовсім ні на що не здатна.
— Я вирішив, що ми з Тимком лікуватимемо птахів разом у нього вдома.
Та тепер я вже знав, що "знахідку" на пустирі має хтось стерегти. Бо поки я збігаю по Тимка, її можуть забрати, як той горщик для квітів. Але хто ж стерегтиме?
І тут, Олю, мені довелося трохи порушити твоє попередження і розповісти Білці. Я не міг вчинити інакше, бо потрібна була Білчина допомога. Я думаю, Олю, нічого страшного у цьому немає, адже Білка — твоя краща подруга, і вона заприсяглася мені, що нікому нічого не скаже. Бо й справді Фелікс, може, й зовсім не хоче, щоб усі знали, як ми виховуємо його молодшого брата.
Спочатку Білка, звісно, почала обурюватися:
— Чому це Оля доручила таку справу тобі, а не мені особисто?! Адже виховувати маленьких — це жіноча справа, а не чоловіча! До того ж тебе самого ще треба виховувати й перевиховувати! Чому вона, така справедлива, раптом так разюче несправедливо вчинила?
Мені довелося трохи прибрехати, щоб якось заспокоїти Білку. Я сказав:
— Оля саме тобі й доручила виконати кілька найвідповідальніших справ, від яких на дев'яносто дев'ять процентів залежить, чи виконаємо ми її прохання! Сьогодні для початку ти повинна постерегти клітку…
Білка здригнулася:
— Клітку?
— Пташину, пташину!.. — заспокоїв я.
— А навіщо це потрібно?
— Поки що не скажу. Але Оля дуже тебе просила… Ти маєш залізти в кімнату одного недобудованого будинку і таємно, не виказуючи себе, постерегти звідти клітку, яка стоятиме на вікні. Поки я не приведу Тимка.
От, виявляється, Олю, яку справу ти доручила Білці! А ти й сама про це не знала, так? Вибач, будь ласка.
Коля
Коля пише Олі
Після школи ми з Білкою тягли мою клітку вулицею, потім ледве втиснулися в автобус: нести її вулицею було незручно, вона ж дуже велика. Всі пасажири лаяли нас, бо клітка заважала їм входити і виходити на зупинках.
Ми пробралися на той же пустир, до будинку, який виріс ще на півповерха, та все одно він здавався мені в сутінках напівзруйнованою старою фортецею.
Ми поставили клітку на те саме місце, звідки зник мій горщик для квітів. Потім я підсадив Білку, і вона влізла у кімнату, в якій не було ще ні підлоги, ні дверей, ні обштукатурених стін. А головне, не було світла.
— Ти повинна загартовувати волю для виконання наступних Олиних доручень, — сказав я. — Тому не бійся! Сховайся в кутку і пильнуй за кліткою. Нікому не дозволяй її забирати…
— А хто може її забрати? — перелякано запитала Білка.
— Ех, ти! А ще член "Загону Справедливих"! Сиди тихо й пильнуй. Ми з Тимком скоро прийдемо… Але ти не подавай голосу!
Голос у Білки від страху взагалі пропав, бо вона мені нічого не відповіла.
Невдовзі ми з Тимком з'явилися на пустирі. Я знову тримав його за руку, знову принюхувався, щоб знайти шлях до несподіваної знахідки. А поблизу недобудованого будинку знову замружився і сказав:
— Не дивлюся, а бачу! Як це загадково: в будинку ще ніхто не живе, а у вікні вже стоїть пташина клітка!
Тимко підбіг ближче. І присів навпочіпки від захоплення і здивування:
— Звідки вона тут?
— Чого тільки не буває на світі!.. — відповів я.
Щоб Білка знала, що це ми стягуємо клітку вниз, я голосно промовив:
— Ось ми з тобою, Тимко, і знайшли нарешті несподівану знахідку!
Але в темному кутку кімнати все одно щось зашаруділо.
— Там хтось ховається! — скрикнув Тимко.
У цю мить я мав би показати себе сміливцем. Тому я, не замислюючись, заліз на вікно, сплигнув у кімнату й погукав:
— Ану, хто тут є? Виходь!
Ніхто не вийшов. Білка причаїлася в кутку. Я навіть не відчув її дихання.
— Здалося!.. — повідомив я Тимкові, стрибаючи на землю.
— Яка гарна клітка! — захоплювався він, відчиняючи дверцята. — Ціла пташина хатка! Я таких не бачив…
— Вона саморобна, — пояснив я. — Таких у магазинах не продають.
— Га-арна! Мій Фелікс теж уміє різні речі з дерева майструвати.
Послухати його, то Фелікс взагалі уміє все на світі: і відгадувати на відстані, і по-пташиному розмовляти, і клітки робити. І завжди Тимко говорить не просто "Фелікс", а "мій Фелікс"…
— Ми знайдемо з тобою якогось хворого птаха і будемо його лікувати, — сказав я. — Просто у тебе вдома.
— Ні, краще у нас у школі, — несподівано заперечив Тимко. — У нас там є живий куточок. Принеси клітку просто туди. Зараз забери, а потім принеси.
— Мені самому принести?
— Так, самому, — тихо сказав Тимко. — Якщо тобі не важко… Адже там у нас живий куточок.
Я здивувався його проханню. Та робити було нічого: довелося тягти клітку назад додому. А завтра я понесу її Тимкові в школу вже без Білчиної допомоги, сам понесу. Якщо вже він так просить.
Коля
Оля пише Колі
Я стільки разів перечитую кожного твого листа, що Артамонов сказав "Напам'ять учиш?"
Хочу і я повідомити тобі про одну несподівану новину. Про найнесподіванішу! Артамонов став мало не найщирішим моїм другом. І пояснює це знаєш чим? Тим, що я організувала рукавичну майстерню. Він мене, мовляв, за це почав дуже поважати. Ми, між іншим, вирішили в'язати для рибалок і теплі фуфайки також. Це нелегко, але ми навчимося. До нас у майстерню приходили моряки з порту, щоб "схвалити ініціативу". І Артамонов роздзвонив про це на всю школу.
Він став зовсім не схожий на себе й навіть зачісується на проділ, чого, кажуть, досі ніколи не робив. Він поступився мені своїм місцем біля вікна, бо звідти видно море. Я тепер на уроці поглядаю у бік порту й бачу кораблі під рівними прапорами й риболовецькі траулери. А коли навесні вікна відчинять, тоді, певно, і запах моря долітатиме до мене…
Коли Артамонов довідався, що я вечорами затримуватимусь у майстерні, він сказав, що заходитиме за мною, мовляв, я живу на околиці міста й одна неодмінно заблукаю… Хоча живу я зовсім не на околиці й цілком можу дійти сама. Але я не хочу його ображати: нехай проводжає.
Мій портфель у його руках здається зовсім маленьким, немов іграшковим. Сам же він ходить до школи з такою грубезною брезентовою торбиною, що в ній поміщаються навіть його футбольні бутси.
Коли ми йшли в перший вечір, він дуже ніяковів і ніяк не міг знайти тему для розмови. Тоді я запитала його: "Розкажи що-небудь про футбол!" Він страшенно зрадів, що я допомогла йому, і не затуляв рота до самого дому.
Уяви собі, він знає напам'ять прізвища воротарів усіх команд, які грають по класу "А" і навіть по класу "Б". І пам'ятає, хто з них скільки пропустив м'ячів у минулому сезоні.
Я йому сказала:
— А коли б ти свою пам'ять на щось серйозне скерував… Га? Був би чудовий результат!
Він не образився.
Артамонов запросив мене наступної неділі покататися по морю на катері.. Я поки що не погодилася. Але, чесно кажучи, він не такий уже й поганий хлопець. Мені попервах здалося, ніби він схожий на нашого Рудика Горлова. А тепер я бачу, що зовсім не схожий…
Оля
Коля пише не Олі
Школа № 3. Шостий клас "В".
Володимиру Артамонову (особисто).
Молодець, Артамонов! Ми і далі пильнуємо кожен твій крок. Ти правильно зробив, що пересадив Олю Воронець ближче до моря. І добре робиш, що хвалиш її на всю школу.
Але проводжати її додому тобі ніхто не доручав! І змінювати зачіску теж не обов'язково. Врахуй це! Будемо й далі спостерігати. І не здумай показати їй цього листа. Бо, як ти сам кажеш, "гірше буде"!
Головний Штаб Спостереження
"Загону Справедливих"
Колі пише не Оля
Школа № 1. Шостий клас "А"
Миколі Незлобіну (особисто).
Слухай, ти, "Головний Штаб Спостереження"! Не подумай, що я злякався твоїх погроз. Одержуй свої листи назад.
А з Ганною Іллівною і Тимком у тебе добре виходить. Оля мені розказала. Захищати Олю не треба: вона цього не потребує. Все.
Артамонов
Коля пише Олі
Я, Олю, тільки те й роблю, що тягаю свою клітку туди-сюди.