Тільки рано-вранці та пізно ввечері. Адже він увесь час зайнятий: то в школі, то в штабі дружинників, то в бібліотеці…
Ось Тимко й прив'язався до мене. А я до нього. І так сильно ми з ним подружилися, що я навіть не змогла сказати йому правду, коли виїжджала з вашого міста. Не змогла сказати, що виїжджаю назавжди, просто не змогла. Я пообіцяла, що скоро повернуся… Навіть адреси не залишила: батьки, мовляв, будуть їздити з геологічною партією десь недалеко, по Уралу, — і я з ними. А потім пообіцяла, що повернуся назад…
І Тимко чекає, що я знову прийду до нього, як бувало раніше. Кожного дня чекає…
Але замість мене, Колю, повинен прийти ти. І якось зайняти моє місце в Тимковому житті. Зрозумів? Тоді вже можна буде сказати, що я, мабуть, не прийду більше в двоповерховий будиночок на Зеленій вулиці. Там, у третій квартирі, ти повинен потоваришувати з Тимком. Але спершу прийди туди таємно від усіх і навіть від Фелікса: можливо, він не захоче, щоб хтось іще втручався в їхнє життя. Мене він сам просив допомогти, а тебе не просив. А коли вже ти станеш справжнім товаришем Тимкові, тоді Фелікс зрадіє і таємниця буде непотрібна.
Це і є моє прохання. Тимко вдень завжди вдома, ти легко застанеш його. Фелікс пише, що він навіть на півгодинки боїться піти кудись: а раптом я прийду! Принеси Тимкові цікавих книжок. Найкраще Жюля Верна. Чи щось про розвідників. І не дозволяй йому знімати окуляри. Скажи, що вони йому до лиця, що він у них здається зовсім дорослим. Скажи це ніби між іншим…
І ще хочу тобі нагадати: він дуже любить всілякі пошуки, знахідки і таємничі історії. Придумай щось таке, щоб захопити його…
Я хочу, щоб ти полюбив Тимка. Такого завдання я дати не можу. Але добре було б!
Оля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
То, значить, Тимофій — це молодший братик Фелікса? Оце здорово! А я думав, це якийсь старшокласник.
Я ще жодного разу не бачив Тимка, а вже трохи його люблю. А як потоваришувати з ним, поки що не знаю. Якщо придумаю, негайно ж напишу тобі.
Чому ж ти мені одразу не сказала, що Тимофій — просто Тимко? Я б не шукав його по всій школі.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Після того, як прийшов твій останній лист, я весь час думаю: як мені почати розмову з Тимком? Я вже тричі уважно слухав по радіо передачі для батьків. І навіть дещо записав у зошит.
Я спочатку вирішив, що виховуватиму Тимка за всіма правилами педагогічної науки. Я навіть склав і вивчив напам'ять текст своєї першої педагогічної бесіди, де було багато прикладів з життя, прислів'їв і приказок. По радіо говорили, що їхня мова "найпереконливіша". У моїй бесіді були такі, наприклад, місця:
"Я сподіваюся, Тимко, що ми з тобою станемо щирими друзями, що нас з тобою, як кажуть, водою не розіллють!
Знаєш, мабуть, Тимко, таке прислів'я: "Скажи мені, хто твій товариш, і я скажу, хто ти!.." Ти товаришував з Олею Воронець, а вона справжня піонерка — значить, і ти майбутній справжній піонер. Я вірю в тебе! (По радіо говорили, що дуже важливо вірити в людину, яку збираєшся виховувати). І ще, Тимко, є такий математичний закон: "Дві величини, порізно рівні третій, рівні між собою!" Ми порізно були знайомі з Оленою Воронець — отже, ми з тобою вже давно нібито приятелі…"
Та коли я зубрив цю промову, мені раптом зробилося якось нудно. І тоді я подумав, що Тимко може заснути, поки я промовлятиму всі свої прислів'я, приказки і приклади з життя. Особливо, якщо він любить Жюля Верна й пригодницькі книжки…
Я довго думав — увесь день і майже всю ніч. І вирішив діяти без будь-яких бесід. А як саме — напишу в наступному листі, бо саме в цю хвилину вирушаю до Тимка: він, певно, вже повернувся зі школи.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Вчора я познайомився з Тимком. Було це так.
Я розрахував, що Тимкові вікна повинні бути крайніми ліворуч, на першому поверсі. Потім я пішов на подвір'я, сховався за рогом будинку і почав звідти ухати по-совиному, неначе умовний сигнал подавати. Сова, знаєш, завжди моторошно кричить, ніби пожежну тривогу у лісі оголошує. Я, мабуть, трохи перестарався, бо Тимко одразу висунувся у вікно й почав тривожно озиратися по сторонах. Я вийшов з-за рогу і тихо, прикривши рота рукою, запитав:
— Ти Тимофій?
— Так, я Тимофій! — відповів він.
Я відчув, що йому приємно вимовляти це слово — "Тимофій", і вирішив, що завжди називатиму його так — шанобливо, повним іменем.
Я уважно роздивився Тимка й кажу:
— Так, неначе схожий… за описом співпадає… Тоді ти мені й потрібен!
І поліз просто у вікно. Тимко отямитися не встиг, як я вже опинився у нього в кімнаті. Він глянув на мене спідлоба, недовірливо й похмуро.
— Ти хто? — запитав він.
— Я із "Загону Справедливих"! Нам з тобою доручена "Операція МШО"!
— МШО?.. — перепитав Тимко.
— Це скорочене слово. Воно означає: "Ми шукаємо Олю!" Розумієш? Вона ж адресу змінила, і ми зобов'язані її відшукати!
— Ми з тобою?..
— Ну звичайно! Адже ж ти був її найближчим другом! Так мені сказали…
Тимко із задоволенням підтвердив;
— Так, я був її другом!
— Ти хочеш знайти Олю?
І тут я добачив, що Тимко справді дуже нудьгує за тобою, що він навіть, може, нічого іншого й не хоче, аби тільки знайти тебе. Він повернувся до мене тією самою йоржистою потилицею, про яку ти писала, і поліз зігнутим вказівним пальцем під окуляри…
Потім насторожено запитав:
— І ти теж… її друг?
Він, певно, не хоче, щоб у тебе були на світі, крім нього, ще якісь друзі. І я відповів:
— Ні, я не такий-то вже й близький друг. Але ми вчилися з нею разом. І тому мені доручили… у "Загоні Справедливих".
— У загоні? — знову недовірливо перепитав Тимко. — А Фелікс нічого про це не говорив…
— Твій брат не повинен знати про це! Ні в якому разі! — пошепки попередив я.
— Чому? — ще більше насторожився Тимко. — Я йому все розказую…
— А цього говорити не можна! Розумієш, ми повинні самі, без допомоги дорослих знайти Олю! Вона поїхала і не дає про себе знати. А ми повинні відшукати її. Так вирішив "Загін Справедливих".
— Як же ми її знайдемо?
— Тут допоможе одна моя властивість… ну, яка відрізняє мене від усіх інших людей!
— Яка властивість?
— Скоро довідаєшся! — пообіцяв я. І шепнув йому у саме вухо, ніби хтось міг нас почути: — Нам з тобою і термін визначили: двадцять дев'яте грудня!
Я закотив очі так, щоб самі тільки білки видно було (я умію це робити), потім таємниче покрутив руками у повітрі, поворушив вухами (я теж умію) і додав:
— До речі, як тільки-но мені стало відомо, двадцять дев'яте — це саме день твого народження?
— Звідки стало відомо?..
— А я відгадую на відстані!.. Це і є моя особлива властивість!
Я чув, що деякі артисти дають "сеанси вгадування думок на відстані", але тут ця "відстань" була ні до чого, і я почав пояснювати:
— Адже день твого народження майже через місяць. Значить, цей день від нас на великій, так би мовити, відстані. А я його відгадав… Значить і виходить: вгадування на відстані!
Тимко дивився на мене вже з більшою повагою. І зажадав:
— Відгадай іще щось!
— Я даю сеанси вгадування лише один раз на день, — утомлено повідомив я. — Бо це вимагає великого напруження нервової системи.
Я витер лоба рукавом.
— А потім ще що-небудь відгадаєш?
— Обов'язково відгадаю!
— Мій Фелікс теж уміє показувати різні фокуси, — сказав Тимко.
Він порівняв мене зі своїм старшим братом, і я подумав, що це вже непогано.
Щоб закріпити свій перший успіх, я раптом навіщось пообіцяв:
— Двадцять дев'ятого я подарунок тобі подарую! На день народження…
Тимко, певно, не дуже цінує подарунки. Він навіть нічого мені не відповів. А я, щоб видавити з нього відповідь, додав:
— Велосипед хочеш?
Тимко знову промовчав.
— Ти думаєш, що триколісний? Ні, двоколісний, справжній. З дзвіночком! — далі наполягав я.
Тимко тільки стенув плечима. Моє уміння вгадувати на відстані справило на нього більше враження, ніж двоколісний велосипед.
Я хотів ще більше втягти Тимка в нашу "Операцію МШО" і попередив його:
— Викликатиму тебе умовним знаком: яким-небудь пташиним голосом. А ти так само точно мені відповідатимеш. Якщо відповіси — значить, нікого вдома немає і я можу сміливо лізти у вікно!
— Я по-пташиному не вмію, — похмуро відказав Тимко.
— Як?! Ти не вмієш наслідувати птахів?!
— Ні…
— Ну, знаєш, Тимофію! Цього я ніяк не сподівався! Тоді я негайно навчу тебе. Без цього ми просто зіпсуємо всю справу. Ось слухай… І повторюй.
Я почав з посвистом приклацувати, як найсправжнісінький дрізд, потім надривно, жалібно скиглити, як чайка, потім пустотливо тринькати, як синиця…
— Фелікс теж уміє свистіти по-всякому, — сказав Тимко.
І все-таки він дивився на мене з захопленням. І навіть пробував потихеньку повторювати за мною. А на подвір'ї, під вікнами, уже збиралися хлопці й дівчата. Тоді ми припинили наш перший урок.
Наостанок я не тільки сказав Тимкові, що окуляри йому до лиця, але навіть приміряв їх і запевнив, що з задоволенням би сам носив такі!
Оце і все, Олю. Отже, я почав виконувати твоє прохання.
Коля
Мало не забув! Терміново розкажи мені про які-небудь Тимкові таємниці: адже я повинен щось "відгадувати на відстані"!
Коля пише Олі
Всі ці дні, Олю, я думав про те, що б мені іще відгадати на відстані, бо це дуже вразило Тимка. Поки ти ще не встигла розповісти мені про Тимкові таємниці, я вирішив відгадати що-небудь сам, без твоєї допомоги. І заодно вирішив підсунути Тимкові якусь несподівану знахідку. Адже ти писала, що він дуже любить несподівані знахідки.
Я обшукав сарай у дворі, понишпорив на чорному ході, але нічого цікавого не знайшов. Адже не підсунеш Тимкові старий, іржавий чайник без носика або зламаний стілець без трьох ніжок!
Тоді пошукав удома і теж не знайшов нічого підходящого. "А чи не підкласти йому горщик з маленькою зеленою стеблинкою, яка потім розростеться?" — подумав я.
Олена Станіславівна почула недавно в одній лекції, що корисно вирощувати вдома всіляку зелень, особливо у нас у місті, де так густо димить величезний алюмінієвий завод. І наступного дня вона принесла десять горщиків для квітів з маленькими стеблинками. "Ці росточки, — сказала Олена Станіславівна, перетворять нашу квартиру на ботанічний сад. І ми всі вдихатимемо чистий кисень!"
"Нехай і Тимко трохи подихає киснем, — вирішив я. — Підсуну йому один такий горщик! Олена Станіславівна і не помітить".
І от сьогодні, коли почало вже трохи сутеніти, я взяв одного горщика і пішов на пустир, що за Тимковим будинком.