Та й то члена свого власного екіпажу рядового матроса Веника.
Веник надумав, ходячи по плоту, читати журнал. Він зробив кроків із п'ять по палубі і… ступив просто в річку. Ми навіть злякатися не встигли, як побачили у річці одразу три плаваючі предмети: голову Веника, білу розпластану, як млинець, панаму і журнал… Ото побачила б Ангеліна Семенівна!..
Я чув і навіть читав десь, що, коли людину, яка не вміє плавати, завести на найглибше місце й зіштовхнути у воду, вона, рятуючи своє життя, обов'язково попливе. Ми були на середині річки, вода тут темна, майже чорна (це вказувало на велику глибину), але Веник чомусь не поплив. Він мовчки чіплявся за колоди. Наш "Хузав" нахилився, казанок, у якому головний кок Липучка варила картоплю, також скотився у воду й одразу пішов міряти глибину.
Сашко стрибнув зі свого капітанського містка.
— Казанок потонув, — навіщось сказав я. Певно, розгубившись.
— Шкода, що твій власний казанок на місці залишився! Не міг утримати Веника! Адже поруч стояв…
І, пригнувшись, склавши руки над головою, Сашко просто у майці і тапочках кинувся у воду. Він обхопив Веника і без найменшого напруження почав виштовхувати його з води на пліт. Веник взагалі був дуже легкий, а у воді, мабуть, і зовсім нічого не важив. І все-таки він не одразу видряпався на пліт.
— "Вокруг света"! "Вокруг света"! — благально зойкав Веник, не бажаючи врятовуватися, доки не врятують його журнал.
— Нічого, нехай поплаває навколо світу. Лізь на палубу! — скомандував Сашко, не випускаючи Веника, обережно обхопивши його руками, нібито якусь дорогоцінну статую чи вазу.
Я жердиною підігнав "Вокруг света" до плоту й витяг намоклі аркуші, що позлипалися в одну важку масу.
— Вельми вдячний тобі, Шурко, — промовив Веник і з допомогою Сашка, який підштовхував його ззаду, поліз на "палубу".
"Ти бач, "вельми вдячний"! — подумав я. — Навіть сидячи у воді, не може сказати просто "дякую". Яка надввічливість!"
Я почав підганяти до плоту розпластаний на воді білий млинець, який ще недавно служив Веникові панамою.
— Та облиш її! Не треба… — Веник не договорив, зуби у нього раптом зацокотіли, а все тіло вкрилося гусячою шкірою. Тільки зараз він, певно, зрозумів, яка велика була небезпека, і запізніло злякався.
За Сашковим знаком ми усіма шістьма руками схопили "утопленика" й підняли його в повітря. Ми діяли за всіма правилами: розгойдували Веника, розтирали його… Він потихеньку відбрикувався, але і тоді не зрадив своїй ввічливості: заїкаючись і тремтячи, він пояснював, що ми "нерозумно витрачаємо сили".
— Ой, як це "нерозумно"? — вигукнула Липучка. — Ми ж з тебе воду викачуємо!
— Навіщо? У мене цілком нормальний стан, — інтелігентно заперечив Веник, злітаючи аж до "капітанського містка".
Ми, проте, не звертали на слова "утопленика" ніякої уваги.
— Усі божевільні кажуть, що вони нормальні, а хворі прикидаються здоровими, — сказав я і натиснув Веникові на живіт, щоб вичавити воду.
І ось тоді він від болю вперше втратив усю свою ввічливість і вигукнув:
— Сам ти божевільний!
Ми, вражені такою не властивою Веникові грубістю, одразу закінчили "рятувальні роботи", поклали "утопленика" на "палубу" і привітали його з порятунком. Але він кілька хвилин не ворушився. Здається, саме зараз, після наших "рятувальних робіт", йому потрібна була справжня медична допомога…
Того ж дня наш пліт перестав бути рятувальним судном.
— Він стане прикордонним сторожовим катером! Зрозуміло? — сказав Сашко. — Білогірка — прикордонна річка, а ми з вами почнемо виловлювати порушників.
Треба було придумати катеру якесь бойове і оригінальне ім'я.
— "Ластівка"! — запропонувала Липучка.
— Еге ж, ще горобцем назви! — усміхнувся Сашко. — Або канарейкою!
— "Вірний, недремний страж", — запропонував Веник. Та Сашкові й це не сподобалося.
— Ти б іще на дві сторінки назву вигадав! Треба, щоб коротко було, в одне слово. Ось, наприклад: "Непереможний"!
Це ім'я всі прийняли одноголосно.
Я захотів улаштувати друзям сюрприз. Пізно ввечері я тихенько пробрався до плоту й написав вуглиною на ящику з-під рафінаду, тобто на капітанському містку, назву нашого катера. "Ото витріщать завтра очі! Ото здивуються!" — подумав я. І пішов спати.
Першим здивувався Сашко.
— Цікаво, який це грамотій надряпав? "Нипереможний"! І треба ж отаке!
— Ну то й що? — не зрозумів я.
— Між "н" і "п" має стояти "е", а тут — "и". Уторопав?
Так, я одразу все второпав. І вголос припустив:
— Якась стороння людина написала.
Веник стенув своїми плечиками:
— Загадково! Ніхто із сторонніх, здається, не в курсі того, як називається наш катер.
— Підслухав — і дізнався. Подумаєш, "не в курсі"! Один ти в курсі, чи що, — насипався я на Веника.
А сам подумав: "Яке щастя, що Сашко не перевіряє мої диктанти й не знає мого почерку!" А ще я подумав, що треба вчитися тепер значно більше. З того дня ми почали писати диктанти не тільки ранками, а й вечорами — як кажуть, на сон грядущий. А ночами мені ще частіше почали снитися хороводи орфографічних помилок і двійки з єхидними закарлючками.
"Порушників кордону" ми шукали головним чином у воді. Всіх незнайомих нам хлопців ми витягували з води на свій "катер" і вимагали пред'явити документи. "Порушники" були або зовсім голі, або в самих трусах, тож документів у них не виявлялося.
— Дивно, дивно… — говорив Сашко. — Як це ви вирушаєте у плавання без документів?
"Порушники" дивилися на нас, мов на божевільних. І я сам, між іншим, думав, що все це — непотрібні ігри і що через наші з Сашком переекзаменовки ми так і не зможемо використати свій пліт по-справжньому, для якоїсь важливої справи.
ОДНІЄЇ НОЧІ…
Ніколи я не забуду цю ніч.
Увечері ми з Сашком подиктували один одному. Я знову вголос повторював, що через Сашкову переекзаменовку (про свою власну я, звісно, тільки подумав) ми ніяк не можемо використати свій пліт. Сашко почав виголошувати усілякі благородні речення, на зразок, що ніхто не повинен страждати через його двійки і що ми можемо плисти без нього куди нам заманеться. Тоді я теж почав бити себе кулаком у груди: ніколи, мовляв, не залишав і не залишу товариша у біді!
По сходинках застукотіла палиця: дідусь повернувся з вечірньої прогулянки.
Іноді він повертався значно пізніше, бо його просто на вулиці перестрівали й закликали до себе пацієнти: то послухати серце, то перевірити легені, а то й просто чаю випити.
Ми з Сашком розпрощалися до ранку, не підозрюючи, що побачимося раніше.
А вночі раптом щосили задзеренчала жовта скринька з ручкою на боці, схожа на кавовий млинок. Такий у дідуся був телефон. Він будив нас не вперше: дідуся і вночі викликали до лікарні чи, як він казав, "на складні випадки".
Дідусь завжди пошепки відповідав у трубку:
— Їду. Ну, про що там говорити!
А насправді йому доводилося не їхати, а йти, бо ж машини у нього не було. Черевики дідусь у таких випадках узував в останню чергу і вже за дверима, а палиця його не перелічувала сходинок. Невже він гадав, що я сплю і нічого не чую?
Цього разу дідусь довго не відходив від жовтої скриньки.
— Так-так… Кепське становище, — тихо говорив він у трубку. — До Хвостика я години півтори добиратимусь. Це якщо в обхід, по дорозі… Та що ви! Звідки зараз машина? Через річку, правда, значно швидше… Та немає у мене персонального пароплава…
Я так стрімко підхопився зі своєї розкладачки, що ніжки, які були просто під моєю головою, підломилися, потягнули за собою інші дві пари ніжок — і розкладачка сама по собі почала складатися.
— Є пароплав! Є, дідусю! Є!.. — закричав я.
Від несподіванки дідусь випустив трубку, вона зателіпалася на шнуркові, заторохтіла об стінку.
— Про що ти? Який пароплав? — пошепки, ніби все ще боячись розбудити мене, запитав дідусь.
— Наш пароплав! Наш катер "Непереможний"!
Дідусь повернувся й почав нишпорити руками по стіні, шукати трубку. Нарешті знайшов її і прошепотів:
— Зачекайте хвилинку. Я тут владнаю дещо… — Він затис трубку долонею і звернувся до мене: — Перевтомився ти, чи що? Завчився з Сашком? Чи, може, на сонці перегрівся?
— Я не перегрівся, дідусю. У нас є пароплав. Слово честі, є!
— Пароплав? Уявіть собі, які дурниці верзе! — Як завжди, коли хвилювався, дідусь звертався до когось третього, що ніби незримо був присутній у кімнаті. — Які судновласники знайшлися!
— Ну, власне, це ми його так називаємо… пароплавом. А насправді це пліт. Ми самі побудували, слово честі.
— А, пліт? Отак би одразу й казав. — Дідусь нахилився над трубкою. — Тут ніби намічається вихід із становища. Я приїду… Ну, про що там говорити!
Мені дуже хотілося самому, без сторонньої допомоги, перевезти дідуся до тієї частини міста, що називається Хвостиком. Це був би подвиг! Про нього могли б написати в газеті, про нього довідалися б усі! І тітонька Кланя довідалася б. І тоді, може, вона визнала б, нарешті, що я гідний син своєї мами. Та одразу я подумав, що Сашко, певно, ніколи б не поплив без мене.
— Не барися, — попередив дідусь. — Дорога кожна хвилина. Я поки що спускатимусь до річки. Бо ж ми з нею повільно ходимо. — Він погладив схоже на бублика руків'я своєї саморобної палиці. — Наздоганяйте мене!
Я вже був унизу, коли дідусь стуком палиці зупинив мене.
— Обережніше! — крикнув він, прикриваючи рота долонею. — Клавдія Архипівна під ліжком дрючок для злодіїв тримає!
Я не боявся дрючка тітоньки Клані, бо добре знав, біля якого вікна стоїть Сашкове ліжко.
Перш ніж злізти на підвіконня, я секунду поміркував: "Як розбудити Сашка, щоб він не злякався і не закричав спросоння? Може, спершу затиснути йому рота? А втім, Сашко й не закричить, адже він не якийсь там Веник".
Я сміливо виліз на підвіконня і побачив, що Сашко не спить: він підвівся на лікті й нахилив голову, до чогось прислухаючись.
Не встиг я слова вимовити, як Сашко пошепки спокійнісінько запитав:
— Що там сталося?
— Ти всю ніч не спиш хіба? — запитав я.
— Та ні, просто почув, як ти зіскочив з ганку. У дідуся Антона не такі кроки. Що сталося?
— Дуже важлива справа! Розумієш, захворіла людина. Дуже важко… На Хвостику. Ми повинні перевезти дідуся. На плоту!.. Пішки йти дуже довго. У нього до того ж і ноги болять… А річкою утричі швидше!
Поки я все це пояснював, Сашко натягнув майку, тапочки й опинився поряд зі мною на підвіконні.
Дідуся ми наздогнали на півдорозі.