Перетворення

Франц Кафка

Сторінка 2 з 10

Двох сильних людей — він мав на увазі батька й покоївку — цілком би вистачило. Вони лише засунули б руки під його вигнуту спину, щоб вийняти з ліжка, схилитися з вантажем і тоді тільки терпляче пильнувати, щоб він обернувся на підлозі, де вже й ці ніжки матимуть якесь застосування. Отже, чи не покликати справді на допомогу, не зважаючи на замкнені двері? При всьому своєму нещасті він не міг стримати посмішки від цієї думки.

Уже він посунувся так далеко, що під час сильного ривка ледве утримував рівновагу, і скоро мусів остаточно зважитися, бо було вже за п'ять хвилин чверть на восьму, як почув дзвінок на вході до помешкання.

"Це хтось з магазину", — сказав він собі й майже завмер, а ніжки тим часом затанцювали ще скоріше. Хвилину все було тихо.

"Вони не відкривають", — подумав Ґреґор, опанований якоюсь дикою надією. Але потім звичайно, як завжди, покоївка пішла важкими кроками до дверей і відкрила. Ґреґорові вистачало почути лише перше слово привітання відвідувача, як він уже знав, хто це був: управитель власною особою. За що Ґреґор був приречений служити в такій фірмі, в якій при найменшому спізненні відразу вдаються до найбільших підозрінь? Чи ж усі без винятку службовці були ганчірками, чи не було між ними щиро відданої людини, яка, не віддавши пари ранкових годин службі в магазині, божеволіла від закидів сумління, при тому не бувши спроможною підвестися з ліжка? Чи не вистачало послати учня, щоб запитати — якщо вже взагалі це випитування було конче потрібне, — мусів приходити сам управитель і своєю появою всій невинній родині показувати, що розслідування такої підозрілої справи можна довірити лише управителеві? І більше в наслідок роздратування, яке опало його від цих думок, ніж у висліді свідомого рішення, рвонувся він усією силою з ліжка. Стався досить лункий удар, але справжнього хряскоту не було. Килим дещо пом'якшив удар, та й спина була еластичніша, ніж уявляв собі Ґреґор, тому пролунав не дуже разючий, глухий звук. Лише голову тримав він не досить обачно й ударився нею; він повернув її й від злости та болю потерся об килим.

— Там щось упало, — мовив управитель у суміжній кімнаті ліворуч. Ґреґор намагався уявити собі, чи не могло колись статися й з управителем це саме, що сьогодні сталося йому. Таку можливість, властиво, можна припускати. Але, наче грубо відповідаючи на це питання, управитель зробив пару чітких кроків у суміжній кімнаті, заскрипівши лакованими чобітьми. З суміжної кімнати праворуч жебоніла сестра, щоб поінформувати Ґреґора:

— Ґреґоре, прийшов управитель.

"Я знаю", — мовив Ґреґор сам собі, але піднести голос так, щоб чула сестра, не зважився.

— Ґреґоре, — обізвався вже батько з суміжної кімнати ліворуч, — прийшов пан управитель і питається, чому ти не від'їхав ранковим потягом. Ми не знаємо, що йому сказати. А зрештою, він хоче говорити з тобою особисто. Отже, відкрий, будь ласка, двері. Він уже буде ласкавий пробачити нелад у кімнаті.

— Добрий день, пане Замзо, — гукнув тим часом дружньо управитель.

— Він хворий, — мовила мати до управителя, коли батько ще говорив через двері. — Він хворий, вірте мені, пане управителю. Бо інакше чого він спізнився б на потяг! Хлопцеві тільки те й у голові, що маґазин. Я майже гнівалася, що він вечорами нікуди не виходить; от і тепер він був вісім днів у місті, але щовечора сидів дома. Отак сидить коло нас при столі або читає часопис чи вивчає розклад потягів. Ото тільки й розваги для нього, що вирізувати пилочкою щось у дереві. Ось, наприклад, за два-три вечори він вирізав маленьку рамку. Ви здивувалися б, яка вона гарна. Висить вона там у кімнаті; зараз ви побачите її, як Ґреґор відкриє. Я дуже щаслива, що ви тут, пане управителю; ми самі не упросили б його відкрити двері, бо він такий затятий; і хоч напевно хворий, але заперечував би це вдень.

— Зараз іду, — сказав Ґреґор тихо й обережно, але не ворухнувся з місця, щоб не пропустити жадного слова з розмови.

— Інакше, пані, я й не можу пояснити, — сказав управитель. — Сподіваюся, що немає нічого поважного. Хоч, з другого боку, мушу сказати, що ми ділові люди, — якщо хочемо, на жаль чи на щастя — легке недомагання дуже часто мусимо просто не помічати з уваги на справи.

— Отож, чи може пан управитель зайти вже до тебе? — питав нетерпляче батько, стукаючи знову в двері.

— Ні, — відповів Ґреґор.

У суміжній кімнаті ліворуч запала прикра тиша, у кімнаті праворуч сестра почала тихо схлипувати.

Чому сестра не приєдналася до інших? Мабуть, щойно встала з ліжка і ще не починала вдягатися. Але чому вона плаче? Що він ще не встав і не впустив управителя, що він ризикує втратити посаду і що тоді хазяїн знову почав би переслідувати батьків своїми давніми вимогами? Алеж це покищо зайві турботи. Бо Ґреґор ще ніде не дівся і зовсім не мав на мислі залишити у скруті батьків. У цю мить він, правда, лежав на килимі, і ніхто, знаючи його прикре становище, не міг би поважно вимагати, щоб він впустив управителя. Але за цю дрібну неввічливість, яку пізніше легко буде виправдати, не можуть Ґреґора негайно звільнити. І Ґреґорові здавалося, що було б багато розумніше дати йому зараз спокій, замість плачем і намовами заважати йому. Але знову ж кажучи, непевність турбувала їх і виправдувала їхню поведінку.

— Пане Замзо, — гукнув уже управитель підвищеним голосом, — що сталося? Ви забарикадувалися в своїй кімнаті, відповідаєте — так або ні, спричиняєте своїм батькам важкі, непотрібні клопоти і нечуваним способом

— це лише між іншим — ухиляєтеся від своїх службових обов'язків. Я говорю тут від імені ваших батьків і вашого хазяїна та прошу зовсім поважно дати мені негайно виразне пояснення. Я дивуюсь, я дивуюся. Я вважав вас за спокійну, розсудливу людину, і от тепер вам, здається, захотілося раптом задемонструвати свої дивацькі примхи. Хазяїн, правда, висловив мені сьогодні вранці можливе пояснення вашого спізнення; воно стосувалося довіреної вам нещодавно готівки, але я справді майже поклав своє слово честі на те, що це пояснення не обґрунтоване. Ну, але тепер я бачу тут вашу незбагненну затятість і зовсім трачу бажання заступатися за вас у найменшій дрібниці. А ваше становище у кожному разі не найміцніше. Спочатку я мав намір все це сказати вам наодинці, а що ви даремно марнуєте свій час, то я вже й не знаю, чому б і панству вашим батькам не чути цього. Отож, ваші успіхи останнім часом були дуже незадовільні; правда, тепер не дуже сприятливий для торгівлі сезон, це ми знаємо; але таких сезонів, щоб не робити жадних операцій, взагалі немає, пане Замзо, не може бути.

— Але, пане управителю, — вигукнув обурений Ґреґор, забувши від збудження усіх останніх, — я зараз за одну мить відчиню. Легка хвороба, запоморочення перешкодило мені встати. Я ще лежу зараз у ліжку. Але мені вже знову краще. Саме я підводжуся з ліжка. Лише хвилинку терпіння. Воно ще не так добре, як мені здавалося. Але вже ліпше. Так людину може схопити! Ще вчора увечері я почував себе зовсім добре, мої батьки це знають, або краще сказати, вже звечора я мав легеньке передчуття. Належало б мене оглянути. І чому я не повідомив магазин? Але завжди думається, що подолаєш хворобу, не лишаючися дома! Пане управителю! Пожалійте батьків! На всі ті закиди, які ви мені щойно зробили, немає ніяких підстав; мені не говорено про це жадного слова. Можливо, ви не читали останніх замовлень, які я надіслав. А зрештою, ще восьмигодинним потягом я вирушу в подорож, пара годин спокою мене зміцнили. Не затримуйтеся, пане управителю; я зараз сам буду в магазині; і будьте ласкаві сказати це й замовити за мене слово хазяїнові.

І, з поспіхом витискаючи ці слова та ледве розуміючи сам, що каже, він у висліді уже пророблених у ліжку вправ легко наблизився до шафи й силкувався тепер випростатися коло неї.

Він, власне, хотів відчинити двері, вийти й поговорити з управителем; йому цікаво було знати, що ті інші, що так добивалися тепер до нього, сказали б, побачивши його. Якби вони злякалися, Ґреґор звільнився б від відповідальності й заспокоївся б. Якщо ж вони все сприймуть спокійно, тоді й він не має підстав турбуватися і, поспішивши, справді ще зможе бути на станції о восьмій годині. Спочатку він сковзнувся кілька разів зі слизької шафи, але нарешті зробив останній ривок і випростався; на біль у нижній частині тіла він уже зовсім не зважав, хоч як його пекло. Тепер він схилився на спинку ближчого стільця, схопившися ніжками за його край. А завдяки цьому опанував себе й стишився, бо тепер треба було слухати управителя.

— Чи ви зрозуміли бодай одне слово? — запитав управитель батьків. — Він робить з нас дурнів!

— Ради Бога, — заволала мати вже крізь сльози, — може, він тяжко хворий, а ми мучимо його. Ґрето! Ґрето! — гукнула вона потім.

— Що, мамо? — озвалася сестра з другого боку. Вони розмовляли через кімнату Ґреґора.

— Ти негайно мусиш бігти по лікаря. Ти чула, що говорив тепер Ґреґор?

— Це був тваринний голос, — сказав управитель, на диво тихо супроти крику матері.

— Анно! Анно! — кричав батько через передпокій до кухні й плескав у долоні, — негайно покликати слюсаря!

І двоє дівчат, шелестячи одягом, уже бігли через передпокій — як швидко вдяглася сестра? — й відчинили навстіж двері. Стуку зачинених дверей не було чути. Певно, вони кинули їх відчиненими, як звичайно робиться в домах, де сталося велике нещастя.

Але Ґреґор помітно заспокоївся. Його слів таки не розуміли, хоч він вимовляв їх досить ясно, ясніше, ніж звичайно, можливо, від призвичаєння його вуха. На всякий випадок вони вже були певні, що з ним не все в порядку, й готові були прийти йому на допомогу. Певність і рішучість, з якою вживано перших заходів, вплинула на нього приємно. Він відчув себе знову в людському оточенні та сподівався від обох, від лікаря й слюсаря, хоч і не тямив різниці між ними, блискучих і приголомшливих наслідків. Щоб до наступних вирішальних розмов мати найчистіший голос, він легенько відкашлявся, звичайно намагаючися робити це зовсім глухо, бо, можливо, вже й цей звук лунав би відмінно від людського кашлю, чого він сам уже не був певен. У бічній кімнаті тим часом запанувала цілковита тиша. Може, батьки сиділи з управителем при столі і говорили пошепки, а може, всі притислися до дверей і слухали.

Ґреґор повільно підсувався зі стільцем до дверей, відчепився там від нього, схилився на двері, утримався коло них випроставшися — бо лапки його ніжок були трохи ліпкі — й відпочив одну мить від напруження.

1 2 3 4 5 6 7