Про Гревза я думав мало і лише презирливо-ненависно. Мене не стільки зачіпало те, що він одурив мене з Олівією Слотер, скільки те, що Олівія зрадила мене з ним. І ще мене мучила хоч і невиразна, але болюча думка, що зрештою я й сам зрадник, бо з обома ними — я не міг сказати, коли: чи до свого відкриття, чи вже після нього,— я зраджував самого себе.
Але котрого себе?
Зі мною діялося щось чудне. Я підвівся, вхопив її портрет, що, заведений у рамку, стояв у мене на комоді, й пожбурив його в камін. Скло тріснуло, однак не розлетілося. Потім знов підняв його й поставив на місце.
"Стривай-но, голубонько",— процідив я й найпослідущи-ми словами сказав їй, що хочу зробити з нею.
Далі мені пригадується, як я сонячним ранком їхав на велосипеді до Оксфорда. Здається, я поснідав, поговорив із своєю господинею і ще якось згаяв час години до одинадцятої, але все те в моїй пам’яті якесь стерте. Здається, мав я намір і щось зробити в Оксфорді, але виразно пам’ятаю тільки, як звернув увагу на те, що листя на деревах уже починає жовкнути та червоніти, й спитав себе: чи це така передчасна осінь, чи просто через посуху?
Гревз уже спакувався й вибрався. Наша прибиральниця, прийшовши вранці, вже не застала його. Вона спантеличилась, надто побачивши скалки з караф, черепки, мокре нерозстелене ліжко та знайшовши на підлозі три жіночі шпильки. Я досить недбало удав здивованого й сказав тільки, нехай спитає про те Гревза. "Містер Гревз напевне пояснить вам усе, як повернеться",— так відбувся я від неї.
Потім я, здається, звелів хлопцеві-розсильному позачиняти вікна віконницями. Наші працівники в звичайний час прийшли на роботу, і я їх усіх позвільняв. Серед усього того найвиразніше пам’ятаю, як я здивувався, побачивши, що квіти, покинуті вчора, стоять у великій красивій вазі на столі посеред салону книгарні. "Хто це їх туди поставив?" — майнуло в мене в голові. Звільнення всього персоналу ніби свідчить, що я вже тоді остаточно зрікся своєї ідеї про книготорговельну фірму. Певно, звільнені пішли вкрай зчудовані. Тепер, по стількох роках, я вже не пам’ятаю ні їхніх облич, ні прізвищ. Я, певне, напустив на себе якусь гордовиту похмурість, щоб вони ні про що не допитувалися. Врешті, коли вони лишили мене самого, я вийшов на вулицю, покинувши квіти в’янути у вазі, й постояв хвильку перед книгарнею, розглядаючи перехожих на залитій сонцем вулиці, перше ніж замкнути за собою двері. Велосипед мій стояв тут-таки, спертий педаллю на брівку тротуару.
І раптом я помітив у кінці вулиці місіс Слотер. Вона швидко йшла до мене, махаючи руками, щоб привернути мою увагу.
В мені ще й досі жива та огида, що охопила мене, коли я її загледів. Огида, змішана з ляком. Я зовсім забув про саме існування місіс Слотер.
Велосипед стояв поруч, але тікати було б негідно!
— Одне слово, містере Блетсуорсі! — вигукнула вона, ставши переді мною.— Одне тільки слово!
Вона була нижча за Олівію і зовсім до неї не подібна. Коси не золоті, як в Олівії, а рудуваті, обличчя, червоне й веснянкувате, нічим не нагадувало тепло-білого, мов слонова кість, Олівіїного, а очі були не блакитні, а карі й маленькі. Вона зачервонілась і трошки захекалась. На ній була чорна робоча сукня, а на голову вона трохи криво "наклала", як тоді любили казати, чепчик. Може, хто з моїх звільнених продавців повідомив її, що я в книгарні. А може, вона й раніше від когось дізналася, що я вже повернувся.
Я мовчки подививсь на неї, а тоді так само мовчки повів її за собою в напівтемну книгарню.
Місіс Слотер, певне, заздалегідь надумала, що казати. Почала тоном дружньої й спокійної догани.
-— Що там таке у вас скоїлося з Олівією? — спитала вона.— Що це за балачки, ніби ви розірвали заручення й більше ніколи не зустрінетесь? Через віщо ви, дітки, посварилися? Я не можу допитатися від неї нічого, тільки й сказала, що ви дуже розгнівались і навіть зняли на неї руку. Боже мій, руку на неї зняли! Вона вже всі очі виплакала. Я навіть не знала, що вона вчора ввечері сюди приходила. Прийшла додому тихенько, як мишеня, нагору прослизнула. А рано я піднімаюсь до неї, коли бачу — лежить і плаче. Отак-таки цілу ніч і проплакала!
Такими словами місіс Слотер вилила переді мною свою материнську турботу.
Тоді я вперше розтулив рота:
— Я поки що нічого не казав ні про який розрив.
— А вона каже, що між вами все скінчено,— зовсім розгублено розвела руками місіс Слотер.
Я сперся на прилавок, утупивши очі в невинну пишноту квітів у вазі, що тепер, здавалося мені, були квітами на труні моїх розбитих ілюзій, і повільно промовив:
— А я не вважаю, що між нами все скінчено.
— Ну й слава богу!—радісно вигукнула місіс Слотер, і я перевів погляд на її тупе обличчя, вперше відкривши, які несосвітенні дурепи можуть бути матері дівчат-відданиць.
— Ну, тоді, мабуть, нема чого позивати вас до суду
за порушення шлюбної обіцянки,— провадила вона, зжужмивши довгу, наперед обдуману промову в ту одну фразу. Та мене менше лякав той позов, аніж сама місіс Слотер. Дві халепи, одна одної варті, подумав я. Тоді потвердив:
— Авжеж, мабуть, нема чого.
— Так через віщо ж уся ця морока? —спитала місіс Слотер.
— А це вже наше з Олівією діло,— відповів я.
Місіс Слотер подивилась на мене довгим, пильним
поглядом, і обличчя її набрало войовничого виразу. Вона схрестила руки на грудях і задерла голову. Тоді вигукнула:
— Ти ба! Не моє діло, виходить?
— Не ваше, скільки я розумію.
— То виходить, щастя моєї дочки вже не моє діло? Ти розбив їй серце, а я маю мовчки дивитися? Не діждеш, хлопче, не діждеш!
Місіс Слотер замовкла, видно чекаючи відповіді. Та я мовчав. Я хотів був сказати, що щастя її дочки мене не обходить, та стримався. Моя мовчанка спантеличила її, бо вона, мабуть, не так уміла нападати, як огризатись.
Мовчанка затяглася. Я дививсь на неї ввічливо й терпляче. Місіс Слотер швиденько перемінила вираз обличчя й підступила ближче до мене.
— Слухайте, Арнольде,—промовила вона, і стільки материнської теплоти було в її голосі, що я аж зрадів: як добре, що я сирота! — Ну чого ви з Олівією сваритеся з доброго дива та клеїте дурнів! Ви ж любите її, ви самі те добре знаєте. І знаєте, що й вона більш ні про кого в світі не думає, лиш про вас. Я не знаю, що там між вами скоїлось, але певна, що якась марниця. Ревнощі якісь абощо. Наче я не бачу. Наче сама не зазнала всього того колись зі своїм старим. Викиньте все те з голови! Не думайте про нього! Бо вона собі якоїсь хвороби наплаче. Верніться до неї. Поцілуйте її та скажіть, що все гаразд, то за десять хвилин ви цілуватиметесь, як двоє голуб’яточок. Годі вам губи копилити. От уже чого не люблю! Йдіть, кажу, до неї, та помиріться гарненько, та й забудьте про все. Вже ж скоро обід, а в мене там шмат баранинки вариться. Ви ж іще ні разу не вшанували моєї скромної господи, посидівши в нас за столом, то вшануйте тепер. Облиште оту вашу пиху. Поцілуйтесь,
та помиріться, та посидьте в нас хоч і до вечора. Або поведіть її куди-небудь. От вам моя рада, Арнольде. Від щирого серця.
Вона замовкла, і крізь добродушність на її обличчі проглянула тривога.
Я трохи-трохи не вразив її до смерті, сказавши "добродійко". Але, удавши спершу замисленого, промовив:
— Місіс Слотер, я можу тільки ще раз сказати вам, що це тільки наше з Олівією діло. Тільки ми вдвох із нею можемо його вирішити. Віч-на-віч.
Містер Слотер хотіла була перебити мене, але я під-висив голос:
— І не сьогодні. Не сьогодні. Знаєте, часом треба буває, щоб дещо охололо, а часом — щоб... достигло.
Нараз її обличчя видовжилось. Вона піддалась. Вона постерегла те, чого досі не помічала.
— А чого ви не торгуєте? Чого в вас усе позачиняно?
— З ділових міркувань,— відповів я.— Але знову ж таки я не можу говорити про це з вами зараз.
— А де містер Гревз?
— Його тут нема.
Оце така загалом була наша розмова. Місіс Слотер говорила ще те й се, весь час повертаючись до того самого, але врешті пішла до своєї покинутої без догляду на плиті баранини. А я, мабуть, іще довго лишався в книгарні, нічого не роблячи.
Потім, пригадую, я стояв однією ногою на тротуарі, перекинувши другу через велосипедне сідло, й питав сам себе: "Куди ж мені тепер у дідька податися?"
6
ЗІТКНЕННЯ В ТЕМРЯВІ
Я сидів і пив чай у напівтемній, але чистій, аж лискучій залі в "Ширококрилому орлі" — невеличкій трактирні над Темзою, що, проте, значиться в списку "Сто найкращих готелів". Хазяїн, поважний чоловік у зеленому сурдуті з мідяними гудзиками, вшанував мене розмовою.
— Вам траплялось коли-небудь губити самого себе? — спитав я його.
— І знаходити когось іншого?
— Я шукаю такого собі Арнольда Блетсуорсі, що десь пропав близько шістнадцяти годин тому.
— А ми всі граємо в піжмурки самі з собою. Одно ховаємось та шукаємо. Ваш Арнольд Блетсуорсі був юнак, повний честолюбних надій?
Я кивнув головою.
— А вони, ті надії, завше так — згинуть, як у воду впадуть.
— А повертаються коли-небудь?
— Та врешті іноді повертаються. Часом раніш, часом пізніш. А то й зовсім ніколи.
Він зітхнув, виглянув у довгасте низеньке вікно, й щось там нараз привернуло до себе його увагу. Він щось буркнув, вибачаючись, і вийшов. Посидівши трохи, я заплатив служниці за чай, сів на велосипед і поїхав до Емершема. Моя сором’язливість не дала мені дочекатись хазяїна, але мені було шкода, що наша розмова не добігла кінця, бо голос його й поведінка сподобались мені, і він, видно, розумів мій душевний стан. А втім, коли б він повернувся, я, мабуть, заговорив би про щось інше.
Я їхав у якусь страшну пустку. Навмання їхав я крізь тепле літнє надвечір’я, простуючи на схід, аби призахідне сонце не світило в очі. Я борсався думкою в заплутаному питанні: хто ж я такий? Невже Арнольд Блетсуорсі — це тільки ймення та оболонка цілої низки суперечливих "я"? Мені був відомий напам’ять блетсуорсіан-ський кодекс честі та доброї волі, що ним я мав би керуватися в цій своїй кризі. Але мене приголомшив отой ураган хтивості, тваринної хтивості, змішаної з люттю й прибраної в лицемірні шати самозахисту, ураган, що розвіяв дощенту всі ті кодекси й усю культуру, мов якийсь непотріб. Хто ж був отой злий і хтивий егоїст, що силкувався запанувати над моєю волею, жадаючи тільки одного — Олівії, напівголої, переляканої й піддатливої? То був не я.