Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Герберт Джордж Уеллс

Сторінка 16 з 45

І майже всі поскидали шапки. Капітан стовбичив на містку, згорблений і нерухомий, і дивився на нас, мов сова з гілляки. А матроси похмурими купками стояли або сиділи навпочіпки на палубі, лише зрідка перемовляючись. Двоє вже лаштувалися зіпхнути тіло за борт.

Мою увагу спершу так захопила гнітюча напруженість цієї сцени, що я зовсім забув про погоду й не помічав, як різко вона міняється. Я завважив, що на всіх обличчях ніби відбились якісь лихі передчуття, немовби кожному щось загрожувало, і в моїй голові те зразу ж пов’язалося із таємним тлом сумної події, що сталась на судні. Всім, гадалося мені, рвуться з уст невисловлені звинувачення, погрози. Десь поза межами влади нашого понурого капітана, на суходолі, чекає на нас закон, нудна процедура слідства, непевне правосуддя. Почнуться доноси, свідчення, кривосвідчення, далі — сумнівний вирок. Які свідчення даватиме оцей от старший помічник, що похапцем відправляє похорон? І що казатиме механік? Чи будуть вони брехати, аби врятувати себе й капітана? Невже те, що сталося в темряві минулої ночі, так і лишиться в темряві? І що бачили матроси? Про що вони знають і про що здогадуються? Чи відбудуться якимись загальними словами? Яка таємниця криється за цією нічною трагедією, чия тут правда? І чи існує тут взагалі та правда? І коли мене викличуть до суду, що саме маю я сказати? І як витримає моя версія перехресний допит?

А старший помічник усе читав молитви. Аж тепер я помітив, що на нас, на бурю в наших серцях насувається ще й справжня, морська буря. Помічник невиразно бубонів, не дуже зважаючи на розділові знаки, а позад нього повільно й невпинно здіймалася хвиля, поки гребінь її підносився вище за його голову, а потім так само повільно спадала, лишаючи його на тлі неба.

і раптом я завважив, що небо те якесь незвичайно ясне, аж біле. Звичайна його синява стала майже сліпуча. Мені вдарила в голову думка: це ж починається шторм!

Я задер голову й окинув поглядом величезну небесну

баню, що в її центрі теліпався на хвилях наш пароплав. Яке страхіття! Укривши вже мало не півнеба, швидко сунула вище й вище грізна синьо-чорна хмара з пошарпаними, завихреними краями. Саме як я глянув угору, ті краї наче кігтястими лапами вхопили сонце, і водяну просторінь довкола залило тьмяним мідно-червоним бляс-ком. На палубу наповзла густа холодна тінь, немовби всіх і все на ній умочили в чорнило. Зате небо з завітряного боку ще пояснішало, побілішало проти того мороку.

Всі, хто був на палубі, перевели погляди з мертвого тіла, що лежало на двох дошках, на ту чорну запону, що її напинали на всіх нас злі духи стихій. Старший помічник теж глянув угору, перегорнув сторінку й забубонів швидко-швидко, через п’яте на десяте. Капітан щось гукнув у переговорну трубку до машинного відділення, й незабаром машина, що була стихла, знову нерівно застугоніла.

— Ой, кінчали б уже,— прошепотів Мідборо.

Ту мить пролунав страшний гуркіт, мовби вдарили в тисячі литавр, і старший помічник махнув рукою з молитовником двом матросам, що стояли біля небіжчика. Слова відправи стихли. Палуба нахилилась до страшної сіро-зеленої, водяної гори, що здіймалась угору, мов спина велетня кита; білий кокон, що так іще недавно був живою людиною, ковзнув по дошках униз і шубовснув у лискучу, наче масну, воду. Ту ж мить фальшборт, злетівши вгору, закрив усе від моїх очей. Старший помічник, повільно ступаючи вгору по нахиленій палубі, ще дочитував останню молитву, та люди вже розсипались по своїх місцях зустрічати шторм.

Мов батогом, стьобнув по палубі град.

Я метнувся до найближчого трапа, і тільки-но добіг до нього, як ударив грім, наче постріл над самим вухом.

Я ще вгледів старшого помічника, що йшов палубою простоволосий, із розгорненим молитовником у руці, хитаючись, наче п’яний; потім я влетів у люк, скотився трапом униз і трохи не рачки подався до себе в каюту.

ШТОРМ

На той час я вже трохи звик до шаленства стихії, і хоч зносити хитавицю було мені нелегко, та я вже не був такий приголомшений, як першого разу. Страждав я більше фізично, ніж душевно, і тому можу пригадати багато дечого з тих днів.

І над усім у тих спогадах панує дедалі лютіший капітан.

Дивно, але аж тоді, як він дійшов до нестями, я почав його розуміти. Чи принаймні тепер так мені пригадується, а насправді я, може, зрозумів усе пізніше. Спершу я вбачав у ньому тільки якогось огидного недолюдка. Його затята, відчайдушна боротьба з цілим жорстоким світом за ствердження своєї волі, що її ніхто не хотів зрозуміти, стала ясна мені лиш тоді, як він зазнав остаточної поразки. Як і я, він увійшов у життя, окрилений надіями, сповнений безмірних, хоч і пустих прагнень, мріяв про велич, що її ніколи не міг зажити. Яких лишень утіх, яких висот не обіцяв він собі замолодуі Як присягався сам собі вибитись у люди! А доля невблаганно відкидала його назад на оцю жалюгідну службу, де він мусив бути повсякчас озлобленим начальником таких самих невдах, безжально прибитих життям людей, хазяїном старенького суденця, що його він відверто соромився. Бо він ненавидів свій пароплав, він радий був би втопити його, як консервну бляшанку. Він ненавидів своїх хазяїнів за те, що вони найняли його, та, мабуть, ненавидів би їх іще дужче, якби вони його не найняли. Його за печінки брало, що він мусить возити годинники, швацькі машинки та готовий одяг до Бразілії, каву, цукор, цигарки та бавовну до Аргентіни, а звідти з рештками англійських виробів та з усяким набраним у Південній Америці непотребом пертись кудись у іншу півкулю. Адже ж, власне, коли не брати до уваги відстані й небезпеки, він був звичайний биндюжник, тимчасом як інші люди ходили по землі, панували, розкошували, заживали життя. І навіть цю принизливу роботу було нелегко виконувати, і тільки ціною відчайдушних зусиль щастило йому зберігати гідність. То він хотів принаймні в цьому тимчасовому маленькому царстві бути необмеженим

владарем. А команда не хоче йому коритись. Якийсь зарозумілий шмаркач, нікчема з нікчем, прилюдно передражнює його за обіднім столом! Машина не слухається! І погода глузує з його планів. А, згинуло б воно все! Запалось би воно к бісовому батькові!

Погода справді глузувала з нього. Він розраховував добитись до Буенос-Айреса раніш, ніж зміниться вітер. Він налаяв свого механіка йолопом і вивів судно в море з безпечної гавані Ріо. І от, усього за два дні плавби до Буенос-Айреса, налетів шторм.

Життя капітанове стало просто нестерпне, і ті дні безмежного розчарування він прожив у якійсь шаленій люті, мов спійманий у тенета дикий кіт.

-Пробираючись до себе в каюту, я наткнувся на нього. Він ішов середнім проходом, сперечаючись із механіком.

— Я ж вам казав, що не ручуся за неї,— виправдувався той.— Треба було зробити це в Ріо.

Капітан бушував незгірше за шторм. Він сипав прокльонами, здійнявши вгору зціплені кулаки. Механік тільки кривився та знизував плечима.

Я оступився їм з дороги, але раптовий поштовх судна кинув мене просто на капітана. Обличчя його спотворила сатанинська лють, і він ударом кулака відкинув мене до дверей якоїсь каюти. Приголомшений, безпорадний, я не зважився дати йому відкоша: такий великий капітанський престиж на судні. Капітан із механіком вийшли в кормові двері, а я побрався до себе в каюту.

"Золотий лев", то зариваючись носом у хвилі, то спинаючись дибки, змагався з водяним громаддям. Не знаю, минули хвилини чи години, та ось щось загрюкотіло, забряжчало, заскреготало: машина зламалась. Нікого те не вразило; скільки я знаю, ніхто не схвилювався, всі стоїчно сприйняли неминуче. Вся команда знала, що до того йдеться, дивно було тільки, що те не сталось раніше і що судно так довго могло боротися з страшним шаленством стихії.

Я вгледів механіка: весь мокрий, із вимореним, але байдужим, як завше, обличчям, хапаючись за стіни, він ішов до своєї каюти. Йому більше не було чого робити. Та й нікому вже не було чого робити на судні, хіба помпувати воду, що заливала нас, та якось стримувати її не-' вблаганний натиск. Тепер, коли змовкла машина, судно вже не двигтіло, не різало хвилі, а тільки розгойдува-

лось та перевалювалося з боку на бік. Часом воно загрозливо поверталося боком до хвилі. А потім знову ми діставали коротку пільгу, наче залога фортеці, що здалась на ласку переможця й чекає, що ось-ось почнеться різанина. Так, наше судно здалося на ласку хвиль, стало їхньою безпорадною іграшкою. Та небагато було в них тої ласки. Вони немовби завзялися перевернути пароплав— коли не сторч, то набік. А ми вже не опиралися. Не дивились у вічі небезпеці. Хвилі били в борти, перекочувались через палубу, аж темно ставало, як уночі, тоді підкидали нас нагору, до світла, й знову, ревучи, жбурляли сторчголов у безодню. Ми були приборкані.

А що, як почнеться теча? Вранці я зважився вибратись із каюти, подивитись, чи не дістану чого попоїсти. Дорогою спіткав Раджа, що теж прямував до камбуза, й перегукнувся з ним кількома словами. Чи нема течі, питаю я? Ні, здається, поки що нема, тільки з палуби, крізь люки заливає. Але з тією водою впоратись можна, сказав Радж; аби лише обшивка не піддалася.

Нічого не вдієш, треба якось триматися. Радіо тоді ще не було поширене, і ми не мали змоги викликати якусь поміч у нашій скруті. Ми були загублені в океані; хіба що випадково могло зустрітись якесь судно та подати нам допомогу. Або хвилі, набавившись нами, викинуть судно на берег. Або ж ми просто підемо на дно. А може, отак і кидатиме по хвилях, поки не вщухне шторм, а тоді будемо дрейфувати. Таке сказав мені Радж.

Наш кок якимсь чудом примудрився розпалити піч і зварити дуже смачну й поживну юшку з м’ясних консервів та сухарів, що знадливо пахла цибулею. Матроси один по одному пробирались до камбуза, борючись із хвилею, що перехлюпувала через палубу. Кожному хотілось дістати свою пайку тої гарячої смакоти. Всі сьорбали її просто з казанка, навалювались, гукали: "Держись, ти!" — й не дбали ні про який етикет. Та коли раптом на дверях камбуза став капітан у мокрому цератяному плащі, з посірілими від морської солі віями, й ухопився за одвірок, повернувши до нас застигле, перекривлене люттю обличчя, всі розступилися, двоє вийшли швиденько з камбуза, а Вет подав йому окрему миску.

Ніхто не зважувався озватись до нього, і він бурмотів

сам до себе якісь прокльони.

13 14 15 16 17 18 19