— Ви знаєте, — промовила тінь, — що у будинку навпроти жило найдивовижніше створіння на землі? Це була Поезія. Я провів там три тижні, і це було все одно що три тисячоліття, бо я прочитав усе, що було написано прозою чи віршами. По правді, мушу сказати, що я побачив і вивчив усе.
— Поезія! — вигукнув учений. — О так, вона живе самітницею у великих містах. Поезія! Мені одного разу довелось побачити її — протягом короткої миті, коли сон ще зліплював мої повіки. Вона спалахнула до мене з балкону навпроти, наче яскраве північне сяйво, оточена квітами, що тоді скидались на вогники. Ти був на балконі того вечора. Розкажи мені, що ти побачив, коли увійшов крізь двері?
— Я потрапив до передпокою, — сказала тінь. — Ви й досі сиділи навпроти мене, вдивляючись у кімнату. Було темно, а точніше кажучи, там царював напівморок, адже до покоїв були відчинені двері, а звідти пробивалось сліпуче світло. Воно могло би знищити мене, якби я надто близько підійшов до дівчини, але я був обережний і вичікував — насправді, це мудрий вчинок для будь-кого.
— І що ти зрештою там побачив? — запитав учений.
— Зараз розкажу. Але маю до вас прохання. Це не дуже шанобливо із вашого боку, якщо зважати на те, що я — вільна й розумна людина, вже не кажучи про моє становище або багатство, — звертатись до мене на "ти". Я би дуже вас просив говорити до мене на "ви".
— Усе, — сказала тінь, — я й справді бачив і знаю усе.
— А що було у внутрішніх покоях? — допитувався і далі вчений. — Може, там був гайочок, сповнений прохолоди, чи священний храм? Чи ті кімнати нагадували зоряне небо, яке можна спостерігати з високих гір?
— Усе точно так, як ви описуєте, — сказала тінь. — Але я так і не увійшов досередини — я лишився у сутінках передпокою. Втім, моє розташування там було досить вигідним, бо я міг бачити і чути все, що відбувалось у тій оселі поезії.
— А що саме ви бачили? Може, покоями походжали боги старовинних часів? Чи ж герої минулого згадували свої старі битви? Чи, може, там бавились милі діти й розповідали про свої сни?
— Я кажу вам, що був там, а тому будьте певні: я бачив усе, що мусив бачити. Якби ви потрапили туди, то перестали б бути людиною. А я сам перетворився на людину. У той же час я збагнув свою внутрішню сутність, свою вроджену спорідненість із природою поезії. Я не дуже замислювався над цим, коли був із вами, проте пригадайте: я завжди був більший під час заходу сонця і вдосвіта, а при місячному світлі здавався навіть помітнішим за вас. Але тоді я ще не розумів своєї внутрішньої сутності. А там, у передпокої, вона відкрилась мені. Я став людиною, цілком дозрів. Проте ви вже покинули теплі краї. А мені в своєю людському вигляді було соромно ходити так, як раніше, — босим і голим. Для того щоб відповідати, мені треба було набути всього, що мусить мати людина. Тож я подався власним шляхом. Можу вам усе розповісти, якщо ви цього не напишете в книзі. Я ховався під накидкою продавщиці ласощів — узяв плащ так, що вона навіть не здогадалась. А покидав свій прихисток я тільки вечорами. Бігав вулицями під місячним світлом. Простягався на всю свою довжину біля стін — вони так приємно лоскотали мою спину! Я бігав там і тут, зазирав у найвищі вікна, залазив на дахи. Мені вдавалось підгледіти те, чого не бачив ніхто, та й не мусив бачити. Світ виявився настільки гидким і ницим, аж не хотілося бути людиною. Я бачив найпотворніші речі, які робили чоловіки й жінки, й навіть їхні милі, слухняні дітки. Незабаром я зрозумів, що знання — це велика сила. Адже ніхто не знає найбільших секретів, хоч багато хто хотів би ними заволодіти. Якби я випускав газету, вона би мала шалену популярність! Але я писав лише певним персонам, і в усіх містах, де я з'являвся, зчинявся великий переполох. Мене всі боялися й заразом усі обожнювали мене. Професор визнавав мене за професора. Кравець шив для мене новий одяг, тож незабаром я був одягнутий, мов жевжик. Наглядач монетного двору давав мені гроші. Жінки запевняли, що я — справжній красень. Так я став тією людиною, що зараз стоїть перед вами. А тепер мушу відкланятись. Ось моя візитка. Я живу на сонячному боці вулиці, й мене завжди можна застати вдома, коли йде дощ.
— Дуже дивний випадок, — сказав сам до себе вчений.
Минули роки, спливали дні за днями, і якось тінь прийшла знову.
— Ну, як ся маєте? — поцікавилась вона.
— Ох! — відповів учений. — Я пишу про правду, красу й добро. Але нікому до цього немає діла. Я вже на межі відчаю, бо ж беру все це близько до серця.
— От цього я точно ніколи не робив, — промовила тінь. — І, між іншим, непогано почуваюсь, чого й усім бажаю. А ви не розумієте, що потрібне світові, й занадто ним переймаєтесь. Вам не завадило би податись у мандрівку. До речі, я збираюсь подорожувати цього літа. Може, й ви поїдете зі мною? Мені би не завадив компаньйон для подорожі. Ви погодитесь мандрувати зі мною у вигляді моєї тіні? Я би був дуже радий і взяв би всі витрати на себе.
— Як далеко ви збираєтесь помандрувати? — запитав учений.
— Поки що остаточно не вирішив, — відповіла тінь. — Та куди б ми не поїхали, мандрівка була б вам тільки на користь. А якби ви погодились бути моєю тінню, то вона б обійшлась вам цілком задарма.
— Це якесь безглуздя, — обурився учений.
— Але цілий світ живе за такими правилами, — відповіла тінь. — І житиме завжди.
На цьому візит скінчився.
Відтоді все в житті вченого йшло не до ладу. Його переслідували біди й страждання, а все те, що він казав про добро, красу й правду, цінувалось іншими людьми приблизно так, як корова цінувала б мускатний горіх. Зрештою він відчув, що захворів. "Ти виглядаєш, як власна тінь", — казали йому люди, і він здригався — його пробирав холодний піт від згадки про особливе значення цієї фрази.
— Вам таки треба поїхати на курорт із лікувальними водами, — сказала тінь під час наступних відвідин. — Навряд чи вам випаде інший такий шанс. Я візьму вас із собою на згадку про давню дружбу. Я заплачу за вашу мандрівку, а ви вестимете дорожні нотатки, щоб розважити нас у дорозі. Мені також не завадить відвідати хороший курорт — у мене якогось доброго дива не росте борода, як належало би. Без сумніву, це недолік, — мені потрібна борода. Не будьте таким чутливим і пристаньте на мою пропозицію. Ми подорожуватимемо, як справжні приятелі.
Учений зрештою піддався на вмовляння і погодився. Тепер тінь стала господарем, а її колишній власник прибрав на себе роль тіні. Вони подолали разом чималу відстань, їздили верхи й прогулювались пішки пліч о пліч, або один слідом за одним — так, як того вимагало розташування сонця на небі. Тінь дуже часто задавалась і давала волю своєму гонору, але вчений, здавалось, того зовсім не помічав, адже він мав добре серце й за вдачею був поступливий і приязний.
Одного дня колишній господар запропонував тіні:
— Слухайте, ми разом росли з дитинства, а тепер ще й так заприятелювали, мандруючи разом. Може, варто відкинути умовності й перейти на "ти"? Будемо звертатись так один до одного.
— Ваша пропозиція — дуже прямолінійна. Але в ній нема нічого поганого, — відповів теперішній господар. — Дозвольте бути настільки ж прямолінійним і добродушним. Ви вчений, тож добре знаєте, наскільки примхлива людська натура. Деякі люди не витримують запаху брунатного паперу — їм від нього фізично погано. У інших ніби коти на душі шкребуть, колись хтось проводить нігтем по склянці. Ось і в мене є точнісінько таке ж відчуття, коли я чую, як хтось звертається до мене на "ти". Мене це просто виводить із себе — складається враження, ніби я повертаюсь до свого колишнього статусу, до того часу, коли я був тінню. Зрозумійте це відчуття — повірте, я опираюся не від гордості. Тож я не можу дозволити вам звертатись до мене на "ти", але з радістю звертатимусь так до вас. Отже, ваше бажання справдиться — бодай на половину.
З того часу тінь називала свого колишнього господаря на "ти".
— Щось усе зайшло надто далеко, — згодом поскаржився сам до себе учений. — Виходить, я повинен до нього казати на "ви", а він мені спокійнісінько "тикає"!
Та в нього не було іншого виходу, крім як змиритись.
Зрештою вони дістались на курорт, де було багато іноземців. А серед них — прекрасна принцеса, справжня хвороба якої полягала в тому, що вона мала занадто пильне око. Від цього всі поруч із нею почувались неспокійно. Якось пильна принцеса помітила, що новий відпочивальник дуже відрізняється від решти. "Кажуть, він тут лікується від проблем із ростом бороди, — думала вона, — але я знаю справжню причину. У нього просто немає тіні". Тож принцесу пройняла цікавість, і одного дня на прогулянці вона підійшла й завела розмову з дивним незнайомцем. Бути принцесою добре — можна відкинути зайві церемонії, тож дівчина не вагаючись промовила:
— Гадаю, ваша хвороба полягає в тому, що ви не маєте тіні.
— Ваша королівська високість, певно, вже почувається ліпше й поступово видужує від своєї хвороби, — сказав він. — Мені довелось довідатись, що ви скаржитесь на надміру гострий зір, але щось у цьому випадку він вас підвів. Так сталось, що я маю найбільш незвичайну тінь із усіх, які тільки можна собі уявити. Бачите цього чоловіка, який повсюди тиняється за мною? Хороші господарі зазвичай дбають, щоб їхні слуги мали лівреї, пошиті з тканини, навіть кращої за їхнє власне вбрання. Тож і я одягнув тінь, наче справжню людину. А ще ви можете помітити, що я віддав йому власну тінь, — він тепер користується нею, немовби власною. Це досить дороге задоволення, але я полюбляю оточувати себе незвичними речами.
"Що ж виходить? — думала принцеса. — Я і справді видужую? Певно, це найкращий курорт серед усіх, що існують. Лікувальна водичка, виявляється, має неймовірну силу. Але я звідси так скоро не поїду, бо ж веселощі тільки починаються. Цей закордонний принц — а ким же йому бути, як не принцом, — дуже мені до вподоби.