Старі досвідчені янголи роблять так само, як офіцери регулярного війська, котрі ходять у цивільному, коли вони не на службі. А нові янголи – це все одно, що добровольці з міліції: вони ніколи на розлучаються з формою, завжди пурхають і метушаться на крилах, збивають з ніг людей, метляються туди-сюди і уявляють собі, що всі ними захоплюються,– одне слово, гадають, ніби вони – найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге висить, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: "Який жаль, що Мері-Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пожаліла б, що дала мені одкоша…" Ні, крила існують для показу, в цьому все діло,– тільки для показу!
– Мабуть, ти правду мовиш, Сенді,– кажу я.
– Та ти сам поміркуй,– каже він.– Тебе не створено для крил та й нікого з людей. Пам’ятаєш, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за гарматне ядро! Тепер уяви, що таку відстань тобі судилося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би й летів! А мільйонам янголів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’являтися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам,– адже в цьому суть їхнього фаху. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них янголів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на них? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, янголи мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба вони могли б зробити це на крилах? Звісно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить – треба їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок – непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що янголи пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах,– чистісіньке безглуздя!
Наші молоді янголи обох статей завжди росять крила – яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті,– і ніхто їх не судить за це, бо в їхньому віці це природно. Крила – дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найяскравіша частина їхнього вбрання, ореол проти крил – то суща марниця.
– Та годі вже,– кажу я,– свої крила я засунув у шафу, і нехай лежать там, поки не буде грязюки.
– Або ж урочистого прийому.
– А це що таке?
– А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-сіті.
– Ану-ну, розкажи докладніше.
– Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі77 в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він з тих, хто гадає, ніби все небо нетямитиметься з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, що все небо виступить з осаннами вітати його, що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар гадає, що його поява викличе тут такий переполох, якого не було вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість – вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!
– Виходить, його тут чекає розчарування?
– Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут – тобто в межах розумного й не блюзнірського,– він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.
– Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.
– В таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.
– А що саме?
– Ореол, арфу, пальмову гілку й так далі.
– Ну,– кажу,– мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. Мені нема в чому ходити, крім цього хітона й крил.
– Ну, то пусте. Твої речі підібрали й зберігають для тебе. Пошли за ними.
– Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося збутися.
– О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж, от його чекає велике розчарування. Він весь час каже у своїх проповідях, що коли попаде в рай, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей обіцяють зробити те саме. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапити їх і поплакати в них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день – трохи важкуватий тягар для таких дідуганів. Якби вони погодились на це, то нічого іншого не могли б робити з року в рік, а тільки давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою і мокрісінькі, як водяні пацюки. Хіба то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі й сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжності містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, якому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакову. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.
– А ти гадаєш, Толмедж і справді попаде сюди?
– Так, неодмінно, але ти не турбуйся; він водитиметься з такими, як сам, а їх тут багато! Саме в цьому головна принада раю: що б там не казали проповідники, тут є всякого штибу люди. Кожен може тут підшукати товариство собі до вподоби, а іншим дати спокій. Вже коли бог створив рай, то, повір, як слід, на широку ногу!
Сенді послав додому по свої речі, я послав по свої, і близько дев’ятої години вечора ми почали вбиратись. Сенді каже:
– Тебе чекає величне видовище, Стормі. Мабуть, вийдуть декотрі з патріархів.
– Та невже?
– Майже напевно. Звичайно, вони добре-таки деруть носа. Вони майже ніколи не показуються пересічній публіці. Мені здається, вони виходять зустрічати тільки тих грішників, які спасли душу в останню хвилину. Вони б і в цьому разі не показалися, але завдяки земним традиціям подібної церемонії ніяк не уникнути.
– І вони всі виходять, Сенді?
– Що ти! Усі патріархи? О ні, щонайбільше двоє. Тут треба пробути п’ятнадцять тисяч років – а то й більше,– поки хоч одним оком побачиш усіх патріархів і пророків. Відколи я тут, одного разу показався Іов, а ще одного разу Хам разом з Ієремією. Але найцікавіше сталося за моєї пам’яті тут близько року тому; то був прийом Чарльза Піса, англійця,– того, якого прозвали "бенеркроським убивцею". На головній трибуні стояло тоді чотири патріархи й два пророки – нічого подібного не траплялося від часу, як сюди з’явився капітан Кід,78 тоді був навіть Авель – уперше за двісті років! Ходили чутки, що вийде й Адам; звичайно, було досить і самого Авеля, щоб зібрати юрбу, але ніхто не може притягти такої кількості народу, як Адам! Чутка виявилася безпідставною, але, в усякому разі, як я сказав, вона рознеслася повсюди, і багато мине років, поки я вдруге побачу таке видовище. Прийом, звичайно, відбувався в англійській секції, розташованій за вісімсот одинадцять мільйонів миль від межі нью-джерсійської. Я прилетів туди разом з багатьма своїми сусідами і скажу тобі, там було на що подивитись! З усіх секцій народ сунув юрбами. Я бачив там ескімосів, татар, негрів, китайців – людей звідусіль. Таку мішанину народів ти міг бачити в перший день свого прибуття сюди у Великому хорі і більше ніде. Мільярди людей проголошували осанну чи співали, галас стояв несусвітній. Навіть коли язики відпочивали, від самого гулу крил голова могла тріснути, бо небо було повне-повнісіньке, янголи, як сніг, сипалися з неба. Хоч Адам і не з’явився, картина була надзвичайна, на головній трибуні стояло три архангели,– а то рідко буває, щоб хоч один показався!
– Який у них вигляд, Сенді?
– Осяйні лики, осяйні шати, чудові райдужні крила, вісімнадцять футів на зріст, у руках мечі, велично піднесені голови,– вони схожі на військових.
– А сяйво у них є?
– Ні, в усякому разі, не обідком. Архангели й патріархи вищих класів носять штуку куди кращу. Це круглий масивний золотий німб, такий блискучий, що осліпнути можна. Ти, коли жив на землі, часто бачив на картинах патріарха з такою штукою, пам’ятаєш? Голова у нього ніби на мідній тарелі. Але це не дає правильного уявлення. Німб набагато блискучіший і красивіший!
– Сенді, а ти розмовляв з цими архангелами й патріархами?
– Хто, я? Як могло таке тобі й на думку спасти, Стормі? Я недостойний розмовляти з такими, як вони!
– А Толмедж достойний?
– Звичайно, ні! У тебе таке саме плутане уявлення про ці речі, як і в усіх на землі. І в мене було таке ж, але тепер я порозумнішав. Там, унизу, кажуть, що є владика небесний,– і це правильно; але кажуть так, ніби тут небесна республіка, де всі рівні й кожен має право облапити всякого, хто трапиться йому назустріч, і бути запанібрата з усіма обраними, починаючи з найвищих. Як усе це безглуздо! Яка може бути республіка за владики? Яка взагалі може бути республіка там, де на чолі уряду самодержець, де немає ні парламенту, ні ради, яка б втручалася в його діла, де ніхто не голосує, ніхто не обирає, ніхто в усьому всесвіті не має голосу в керуванні державою, нікого не запрошують брати участь у державних справах і нікому не дозволяють цього? Теж мені, гарна республіка!
– Еге ж, рай, бачиться, не зовсім такий, як я собі уявляв. Але я, в усякому разі, думав, що зможу познайомитись із вельможами,– не те щоб, скажімо, дітей хрестити з ними, а так – здоровкатися за руку, перебути з ними годинку-другу.
– Чи могли б Том, Дік і Гарі – звичайні прості люди – поводитись так з російським кабінетом міністрів? Ну, з князем Горчаковим, наприклад?
– Гадаю, що ні, Сенді...
– Та, отже, й тут ніби Російська імперія – тільки більшого масштабу.